Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

Жахлива втрата була 5 вересня, коли вже були укладені Мінські угоди. Ми тоді стояли у Щасті на блокпосту, я дивилася, скільки техніки виходить після наказу, і не могла зрозуміти: де ви всі були?! Ми стояли на ТЕЦ. Нам наказали брати БМП і мчати на підкріплення до наших хлопців. Але наша БМП не заводилась, і тоді нам сказали їхати до Металіста і брати машину у військових. Ми туди. Металіст горить. Приїжджаємо на Веселу гору, говоримо, щоб нам дали машину. Півгодини армійці вирішували, що робити, а тим часом десь наших хлопців розбили. Це був останній раз, коли я була на Металісті, на Веселій горі. Зараз вони в окупації. І це були на моїй пам’яті наші крайні великі такі втрати — тоді загинуло близько 40 наших хлопців. В мене було нерозуміння тоді: як ми могли все кинути — все, відвойоване за три місяці, — просто за кілька днів залишити і втратити в останній день стільки людей?

Але найбільша моя втрата, яка мене просто зламала, була 31 січня 2015 року. Ми стояли тоді на ТЕЦ під Щастям. В мене був побратим «Діджей». Він дуже хотів воювати, дуже рвався в АТО, і я взяла його під свою опіку. Він своїй мамі згодом говорив: «Мам, у мене тут з’явилася сестра. Давай не будемо її кидати, в неї тут немає взагалі нікого». І він іще часто їй жартома говорив: «Ти не переживай, раптом що — мене Юля привезе». І я привезла… 31 січня в результаті влучання з «Граду» помер «Діджей», ще один наш побратим і хлопець з 80-ї бригади. Це була остання крапля для мене, найгірший похорон…

На війні не можна ні до кого прив’язуватись, щоб потім не було так боляче… Це навіть болючіше, ніж коли тебе рідні зрадили. Мене мама зрадила, дядько зрадив — це було не так боляче, як втратити хлопця, якого я знала лиш кілька місяців і якого раптом не стало… Коли ти тримаєш його телефон, а в той день ви вже говорили з його мамою, про те, що, мовляв, разом приїдемо у відпустку на кілька днів… І ти маєш подзвонити його мамі… Набираю, а вона запитує: «То що, ви вже виїхали?» А ти не знаєш, як їй сказати і що сказати… Але виходить, що я таки виконала його обіцянку і привезла його мамі.

Зараз ми з нею ще підтримуємо стосунки, але це для мене дуже болюче питання. Я не можу з нею спілкуватись, я не можу дивитися їй в очі — мені соромно перед нею, я розумію, що це я винна, я його не вберегла. Вона ображається, що ми не приїжджаємо, бо всі знають, що ми були нерозлийвода. І навіть багато хто думав, що в нас стосунки, але це неправда — ми були просто дуже близькими друзями.

Про свою вагітність я дізналася саме на його похороні. Мені стало дуже погано в той день. Крім страшної істерики, яка зі мною зчинилася, мені стало зле: мене хапають нирки, і о другій годині ночі я їду в лікарню. Мене перевіряють на хвороби нирок… і я дізнаюся, що вагітна.

Це ще одна причина того, що мені тяжко спілкуватися з мамою «Діджея»: в неї помер син, ми дружили, і коли вона дізналася, що я вагітна, в неї одразу з’явилися думки, що це — його дитина. І мені дуже важко пояснити їй, що це не так, що тато моєї доньки — зовсім інша людина. Зараз вона вже розуміє це, але їй дуже тяжко було це прийняти, бо дуже хотілось як мамі, щоб після її дитини хоч щось залишилося. Коли я дізналася, що чекаю дитину, в мене був шок: як?! Що мені тепер робити? Як жити далі? Але моя донька стала моїм рятівним колом. Вона показала мені, що можна жити не лише війною. Хоча жити — це голосно сказано. Я тут — чужа людина, в мене нікого тут, по суті, немає, і нині я просто виживаю.

Всі мої родичі в Росії. Мій дядько ФСБ-шник, це не секрет. З дідусем, дядьком і тіткою ми не розмовляємо взагалі, для них я — «ворог народу». З мамою спілкуємося більш-менш. Дуже рідко й епізодично. До мого рішення вона поставилась негативно. Моїх поглядів вона не поділяє, і про політику ми з нею не говоримо ніколи, взагалі. «Привіт! Як справи?» — і все.

Після смерті «Діджея» мною опікувались мої товариші. Але настав час, коли вони сказали: «Юлю, досить. Їдь народжуй». Я пішла з війни рівно на півтора роки. Потім знову повернулася. Було складно, але допомагали фінансово друзі й волонтери. І зараз багато допомагають. Бо в мої 23 роки в мене немає абсолютно нічого. Я взагалі не знаю, як я живу. Житла не маю, дитина маленька, робота є, але вижити на зарплату… трохи складно.

Перші 11 місяців, які я пробула на війні, я була там неофіційно. В мене жодного документа немає про службу в «Айдарі». Бо я була іноземка, і на той час мене офіційно оформити не могли. І мені потрібен був хоча б військовий квиток, щоб піти на контракт. Коли я вирішила повертатися, саме прийняли закон, що добровольці-іноземці можуть воювати.

Спершу я прийшла в «Донбас». Але надовго не затрималась, пробула там два місяці. А потім пішла в 58-му механізовану бригаду. Туди — бо на той час я почала їздити разом з Марією Берлінською і займатись аеророзвідкою, і приїхавши в Авдіївку, зустрілася з комбригом Заболотним. Я запам’ятала його ще з боїв на Луганщині. Запитала, чи візьме він мене служити в свою бригаду. А він пожартував, що візьме, якщо я кину палити.

Втім, коли я вирішила перевестися, командир бригади був уже інший. Але все ж мені дали відношення у цю бригаду, і я пішла в 16-й батальйон. Моя ротація в складі цієї бригади була на Луганщині — ми змінили 93-тю. Я прослужила з ними півроку (мала піврічний контракт). Займалась аеророзвідкою. «Літала» безпілотником і дивилася, де ворог, де його техніка. Почули гудіння — дивимося, де і що їде, де