Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Факт, зголодніли, — потвердила Галка, заходжуючись чистити картоплю. Зорка понуро мовчала. Не збагнеш її: то проганяла, то шанує, мов рідних дочок.

Тітка відійшла до плити, заходилася мішати вариво в казані. Сипнула солі, взяла на смак, зморщилася, наче оцту схопила. В багряному відблиску печі обличчя її здавалося якимось розпливчастим. Світлі очі, навіть коли вона всміхалася, лишалися холодними.

— Ти чого? — шепнула Галка, зиркнувши на Зорчине похмуре обличчя.

— Так... Щука вона слизька, ось що.

— А тобі не однаково? Аби жерти дала...

Параска Семенівна кинула меткий погляд на дівчаток. Вони замовкли, старанно здираючи з підмерзлої картоплі мокру гнилу шкірку.

— Зголодніли, сирітки, — знову заспівала своєї куховарка.

— Ми не сирітки,— сказала Галка,— в нас усі на фронті...

Куховарка зітхнула, підставила долоню під щоку, зіперлася ліктями на вибілений край плити.

— Дурненькі ви ще... на те вона й війна, щоб сиріт лишати. Ох, лишенько мені, що ж з вами робити? Час воєнний, страдницький, ніхто задарма хліба не дасть...

Дівчатка лише зітхнули.

— А від такого харчу швидко ноги витягнеш, — невгавала куховарка, киваючи на казан, де булькало рідке вариво.

— Атож, — згодилася Галка і, непомітно підштовхнувши мовчазну Зорку, додала зі слізливими нотками в голосі: — Просто живіт до спини приріс, сил не стає терпіти...

Параска Семенівна знову зітхнула, підійшла й сіла поруч Зорки на лаву.

— Я одразу збагнула, ви дівчатка тямущі, собі на шкоду зайве ляпати язиками не будете, еге ж? Недарма приказка є: поволі їдеш, далеко будеш. Життя таке настало: ти мені, я тобі, а інакше не проживеш...

— Факт,— солідно, під тон куховарки, потверджувала Галка.

На подвір'ї дзвінко залунали звуки сурми. Куховарка поспіхом тицьнула дівчаткам по шматку хліба й притьмом виштовхала їх із кухні.

— Оце-то пощастило,— раділа Галка, наминаючи хліб.— А ти чому така?

— Так... гидка вона якась.

— Тю! Заторочила одне й те саме. Про мене, то якою вона не є, лише б користь була.

— Все одно, — не могла заспокоїтися Зорка, мимоволі прагнучи віднайти причину тривоги. — Я одну таку знала, теж казала «поволі їдеш, далеко будеш», а сама німців чекала.

— То й що? Подумаєш, казала... Людей он скільки, мільйони тисяч, а слова для всіх однакові... Зі слів не можна судити. Твоя тітка німців чекала, а Щука хліба нам дала, — слушно зауважила Галка і, ляпнувши Зорку по плечі, зареготала: — Та облиш ти! Хто багато думає, в того зморшки виростають.

Зорка розгублено глянула у веселі Галчині очі. Адже правда. Ось Сашко весь час каже: «Вчи уроки». І Наталка те ж саме повторює. А вони ж не однакові. Хіба порівняєш Сашка з Наталкою? Та нізащо! І все ж таки... все-таки...

— Як ти гадаєш, про що це Щука веліла мовчати? — запитала Зорка вже на порозі будинку.

Галка непевно стенула плечима.

— Не знаю... видно, про хліб. Побоялася, що скажуть: навіщо дала?

— А чому Марю перевели?

— Ну, чого ти причепилася, — розгнівалася Галка, — ото чумна: «чому, чому»... А нам що до цього?

Головною вулицею селища рухався караван. Попереду на сивих худих конячинах їхали верхи три дівчини в яскравих шовкових сукнях і темних оксамитових камзолах, оторочених стеклярусом. За дівчатами поважно йшли верблюди, нав'ючені юртами та речами. На речах сиділи смагляві чорноброві жінки та діти. За верблюдами в клубах пилу рухалась величезна отара вузькоголових горбоносих овець. Вівці охляли за зиму, у них були підтягнені животи. Вони голодно бекали і разом кидалися на кожну травинку, що росла обіч шляху.

Діти вибігли із школи й стали, очікуючи, коли пройде галаслива отара.

— Ух ти! Скільки шкарпеток! — захоплено вигукнула Зорка.

Два темнолиці статечні пастухи в лисячих малахаях і ватяних стьобаних халатах їхали за отарою, підганяючи дерев'яними гострими палицями овець, які відставали.

— Куди їх женуть? На м'ясокомбінат? — запитала Галка.

— На коктеу кочують... весняні пасовиська, — відповіла Рахія. — Зима важка була, овечки зовсім худі... На коктеу овечки погуляють на молодій траві, ягнят приведуть. Свято буде.

Галка зітхнула.

— Надіне наш хлопець на фронті шкарпетки, притупне ногою і скаже: «Ото гарні дівчата в тилу! Тепер мені ніякий мороз не страшний,