Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Ожила куля, засичала та й обернулася жабою. Голова в тої жаби мов шпичка була, сама зелена, і дві червоні плями на спині.

— Господе, Твоя воля! — зойкнув малий козак.

Вдарив Обух тую жабу об камінь головою, кинув додолу і роздушив чоботом.

— Оттак-пак! — озвався він урешті. І втер чоло рукавом.

— Що то було?! — питає Михась.

— Смерть то була! — каже понуро характерник. — Тільки не моя, а твоя, сину…

Зблід малий козак.

— А хто ж се на мене так завзявся?

— Знайшов хтось кулю, що сім душ погубила, та й закляв на твою погубу, — каже характерник. — Тільки не знав, що людське оружжя тебе не вбиває… Через те і рана неглибока була.

— А нехай йому цур та пек! — сплюнув Михась.

Та й зігнув руку в лікті, коли ж вона й не болить.

— Нічого, сину, — каже характерник. — Ще днів зо два — і без сліда тая рана загоїться… А зараз вішай казанок та будемо кулешу варити.

От поспіла вечеря та й сіли вони їсти. Допіру ложки вмочили, коли ж пливе Дніпром якийсь човен.

— Пугу! Пугу! — погукали з човна.

— Козак з Лугу! — крикнув Михась, бо так заведено було вітатися в запорожців.

— А хто будете?

— Обух із джурою, — одвітує характерник.

Тут і завернув той човен до берега. Виходить із нього козак та й каже:

— Хліб-сіль, панове козаки! В Січ, певне, їдете, еге?

— А певно! — каже Обух. — А що?

— То хутчій завертайте голоблі, бо смерть там на вас чекає!

— А то чом? — питає Михась.

— Кількоро день тому висадив якийсь вражий син двері в січовій скарбниці й украв гроші, що його милість король війську запорозькому прислав на заплату.

— Та й що? — каже Обух.

— А як почали шукати їх, то знайшли закопаними у тебе в хаті під піччю!

Обух і ложку покинув.

— А нехай воно тямиться! Добре придумала, бісова личина… хоч як викручуйся, та не повірять! Та й що ж?

Козак зітхнув.

— Хочуть у Січі вас киями забити! Люті братчики, що аж-аж-аж. Щирі запорожці, як ото Богун да Кривоніс, та пан отаман кошовий, не вірять, звичайно, у теє, а голота й заволоки ріжні на шматки вас ладні порвати…

— А що, ти теж злодіями нас не вважаєш? — питає характерник.

— Хіба ж злодій одборонив би мене од нехибної смерти? — каже запорожець. — Аби не ти, батьку, то пропав би я під киями, мов собака!

— Ба, — каже характерник, — то се за тебе я двадцять золотих заплатив!

— А ти й забувся, батьку?

— Забув, як заорав! — каже Обух. — Спасибі ж тобі, сину, що звістив за наше лихо. А давно воно сталося?

— Ото як ви з Січи десь поділися. Через те й подумали на вас, а ще один козак із хлопчачого куріня сказав, що бачив, ніби ви удвох тую скарбницю рабували…

— Із хлопчачого куріня?! — перепитав Михась. — А що за хлопчак?

Запорожець стенув плечима.

— А дідько його матір зна! Мордатий такий…

— Барабаш! — вигукнув Михась.

— Не хто й инший, — каже характерник.

— То се він тую скарбницю й пограбував, собака такий! — каже Михась.

— Ні, сину, — каже Обух, — не здатен він на теє діло! Тут хтось хитрий да змисний руку доклав — і двері вивалив, і тую грошву всю до копійки підкинув нам у хату… Хто ж повірить тепер, що ті гроші підкинуті!

— А певно, — каже запорожець. — Грошенята не підкидають, та ще й такі великі… їх собі забирають! А хлопчак той, до речі сказати, дременув із Січі.

— Як се?!

— Поцупив коня у нашому курені, зброю потяг у курінного Потурайла та й накивав п’ятами! Днів з кількоро вже тому, як немає його.

Перезирнулися Михась із характерником.

— Ану дай того пістоля, що ти приніс! — каже Обух. Та й почав його розглядати. — Еге, та се Потурайлове оружжя… Таких пістолів три у нього, а ось і мітка стоїть!

— То се що ж, — питає Михась, ушам своїм не вірячи, — виходить, той мордань стрілив у мене?!