Читати книгу - "Закон Хроноса"

Друге повідомлення, датоване 15 листопада 2020, було не таким сенсаційним, але лякало не менше.

«Код Тесли розгаданий»,— говорив заголовок.

«Ученим з інституту Штутгарта вперше вдалося розгадати легендарний код фізика Ніколи Тесли 1890 року. Тесла, якого поряд з Ісааком Ньютоном і Альбертом Ейнштейном можна назвати найбільшими геніями минулого тисячоліття, розробив цифровий код для моделі робота Герона на основі так званих риманових положень, які досі залишалися нерозв’язаною математичною загадкою. Над її розв’язанням билося не одне покоління вчених. Два тижні тому група математиків здійснила прорив. Тепер, маючи ключ до коду Тесли, можна зрозуміти складні процеси всередині автоматів і відтворити їх. Робот може стати предком цілого покоління машин зі штучним інтелектом».

Гумбольдт захлопнув книгу.

— Дивовижно! — заявив він.

— Герон? Чи не той це маленький залізний чоловічок, якого ми бачили у Тесли в Парижі?

Дослідник кивнув.

— Я попросив Теслу надіслати його мені,— тихо сказав він.— Думав, що маленький робот допоможе мені розв’язати деякі проблеми, що виникли при роботі над машиною часу. Тепер, мабуть, доведеться відмовитися…

— Ти й правда будуєш машину часу? — Тепер Оскар зрозумів, у чому справа. Металева стружка в лісі, загадкові посилки, дивний шум…

— Це цілком секретна інформація,— відповів Гумбольдт.— Свого часу я б вам усе розповів, повірте.

— Я думала, ти вирішив не продовжувати дослідження в цій галузі,— випалила Шарлотта.— Ти ж казав, що небезпечно віддалятися занадто далеко в часі.— Вона схрестила руки на грудях.— Після того як я прочитала твою статтю в «Популар Сайєнс» за минулий місяць, я вирішила, що ти розпрощався з цією ідеєю.

Гумбольдт винувато знизав плечима.

— Я вчений, Шарлотто. Взагалі-то, я сам собі обіцяв, що не буду продовжувати дослідження в галузі подорожей у часі. Занадто великий ризик. Але бесіди з моїм партнером і компаньйоном Юлієм Пфефферкорном дозволили мені зрозуміти, що існує ще один спосіб подорожей, при якому можна обмежитися лише спостереженнями. Той факт, що через мене змінився хід історії, мене дуже лякає. Це означає, що мої побоювання підтверджуються, і побудувати машину часу не можна,— ляснув він рукою по столі.— Як шкода, що інший Я дав нам так мало часу. Одного дня для запобігання замаху неймовірно мало.

Шарлотта розклала всі документи й подивилася малюнки та креслення.

— Цікаво, чому він не зробив цього сам? Чому ти з майбутнього передав усе нам, а не зайнявся справою сам?

Гумбольдт похитав головою.

— Напевно, занадто великий ризик для нього. Уяви, якби його заарештували під час цієї спроби. Або машину часу б виявили, і вона потрапила б у чужі руки. Тоді все було б марно. Все ж таки правильно спостерігати, а не втручатися в хід історії. У такий спосіб можна звести небезпеку до мінімуму. Крім того, спочатку потрібно було встановити, де перебував той, хто скоїв злочин, якою зброєю він скористався тощо,— дослідник потер чоло.— Бачите, як все складно. Саме з цієї причини я так довго боявся впритул займатися цією темою. Як це не парадоксально, але час спливає. Нам слід поквапитися. Потрібно скласти план і розробити стратегію. Ми маємо продумати всі деталі. Завтра о десятій годині ранку настане наш час. Вирішиться доля імператора, нас і всього людства.

Берлін, субота, 5 червня 1895…

Фріц Фердинанд із «Берлінер Моргенпост» здригнувся від дзенькоту дзвонів собору неподалік. Підлічив: годинник продзвонив тричі. Господи, невже за чверть десята? Він витяг кишенькового годинника й подивився на циферблат. Дійсно. Незабаром з’явиться імператор. А він іще штатив не встановив!

Репортер піднявся на кам’яний цоколь музею й обвів поглядом юрбу. Зібралося вже кілька сотень людей, і з кожною хвилиною їх ставало більше. Ішли із заходу, з Мусоймсштрассе, зі сходу, з боку мосту Фрідріха, й із півдня, від Берлінського собору. Фріц Фердинанд оцінив погоду й вид, прикинув, як виглядатиме імператор і яка юрба збереться біля музею. Серце закалатало частіше. Якщо імператор з імператрицею вже покинули виставку й ось-ось з’являться перед народом, потрібно бути готовим. Природно, вони могли затриматися. Вільгельма не можна квапити. Якщо йому щось сподобалося, він може розглядати експонат цілу вічність. Тоді він залишатиметься всередині годинами, незважаючи на те, чи чекають його на вулиці, чи ні. Якщо ж щось пішло непередбачувано, наприклад, шнурок на касці затягнутий занадто туго, візит міг виявитися значно коротшим. Імператор звик сам розпоряджатися часом, а не навпаки.

— Альфонсе, штатив! Якщо ми встановимо його тут, нагорі, вийде чудовий кадр. Десять метрів — оптимальна відстань. Можливо, вдасться ще й телеоб’єктив прикрутити й зробити гарний портрет, як гадаєш?

— Із задоволенням, пане Фердинанд.

Альфонс Штеттнер — парубок сімнадцяти років. Чорне волосся, гострі очі, приємна зовнішність. Батько його працює в друкарні, але сина потягнуло в журналістику. У повідомлення, репортажі, інтерв’ю він вкладав багато пристрасті й удосконалювався просто на очах. Давно вже у Фріца Фердинанда не було такого розумного асистента. Уже зараз було шкода, що колись доведеться з ним розлучитися. Надто вже приємним було те, що не доводилося тягати все устаткування самому. Альфонс подав штатив, Фріц Фердинанд прийняв його й установив нагорі. Апарат було зроблено з кедру й латуні, й важив він не менше дванадцяти кілограмів. Подарунок старого майстра, що дістався йому, коли той виходив у відставку. «Вибирай важкий штатив,— перестерігав фотограф.— Легкі завжди підводять у найважливішу хвилину». Це золоте правило підтверджувалося дуже часто.

Фріц Фердинанд розставив ніжки штатива й відрегулював висоту. Потрібно ще кілька хвилин, щоб налаштувати камеру.

— Альфонсе, стань, будь ласка, на вході, щоб я зміг навести різкість,— він витягнув міхи, пірнув під світлозахисну шторку й подивився у видошукач. У кадрі з’явився Альфонс, зробив