Читати книгу - "Володар драконів"

— Ти хто такий? — загарчав він на піщаного вершника. Прозорий верблюд гарцював просто перед носом гігантського дракона і, схоже, анітрохи його не боявся.

— Я піщана людина, — прошелестіла дивна істота. — І я повторюю своє запитання: тобі потрібна вода?

— Так! — гаркнув Кропивник. — Що за дурне запитання! Потрібна, звичайно!

Піщана людина тріпотіла, як діряве вітрило на вітрі.

— Я дам тобі воду, — видихнув він. — Але що я за це отримаю?

Кропивник гнівно сплюнув кактусовими колючками:

— Що ти за це отримаєш? Я не стану тебе їсти! Ось тобі й винагорода.

Піщана людина розсміялася. Рот її був просто дірою в обличчі з піску.

— Що я за це отримаю? — запитав він знову. — Кажи, жерстяний велетню!

— Пообіцяйте йому що-небудь, — прошепотів Кремінна борода на вухо Кропивнику. Але Кропивник опустив роги, пихкаючи з люті. Брязкаючи панциром, він рвонувся вперед і клацнув пащею. На зубах у нього заскрипіло, а піщана людина розсипалася. Прокашлявшись від піщинок, які потрапили йому в пащеку, Кропивник вишкірив зуби в задоволеній усмішці.

— Так тобі й треба! — гаркнув він і хотів вже було повернутися, щоб рушати далі, аж раптом Кремінна борода скажено затарабанив по його панциру.

— Ваше золоте сіятельство! — заверещав він. — Ось там! Ось там, ви лишень подивіться!

Там, де щойно розсипалася піщана людина, з піску раптом виросли дві нові. Вони високо здіймали кулаки, крізь які проходило яскраве сонячне світло, і раптом у пустелі здійнявся вітер.

— Тікаймо звідси, ваше золоте сіятельство! — закричав Кремінна борода. Але було вже пізно.

Вітер із виттям промчав дюнами, і там, де він піднімав і жбурляв пісок, із землі виростали нові піщані люди. Вони галопом поскакали верхи на своїх верблюдах просто на Кропивника і оточили його. Величезна, непроникна хмара з піщаних тіл огорнула дракона.

Кропивник люто кусався, як оскаженілий собака. Він хапав зубами тонкі ноги верблюдів і розвіяні накидки вершників. Але за кожну загиблу піщану людину, яку йому вдавалося схопити, з піску пустелі повставало дві нові. Здіймаючи куряву, вони гарцювали, взявши його в кільце, все швидше і швидше. Кремінна борода з переляку насунув капелюх на очі. Кропивник ревів, гарчав, бив лапами, знову й знову клацаючи своєю страхітливою пащею. Але на зубах у нього залишався тільки пісок, скрипучий, сипучий, такий що дряпає піднебіння і дряпає горло. З кожним колом, яке об’їжджали навколо нього піщані люди, Кропивник потопав у піску все глибше, аж поки навіть голова його з гарчанням сховалася під купою піску. Коли піщані вершники притримали своїх верблюдів, золотий дракон і його чистильник панцира зникли. Лише величезний піщаний пагорб видавався серед дюн. Якийсь час верблюди, форкаючи, ще стояли навколо, і піщані плащі вершників майоріли на вітрі. Потім по дюнах пронісся новий порив вітру, і піщані люди розсипалися, зникнувши у пустелі.

Гадюка, яка невдовзі проповзала гарячим піском, раптом почула, як у дивному пагорбі щось шкребеться. На поверхні з’явилася маленька голова у великому капелюсі.

— Ваше золоте сіятельство! — вигукнула голова, скинула капелюха і витрусила два наперстки піску. — Перемога! Я виліз назовні.

Гадюка хотіла було непомітно підповзти ближче, щоб подивитися, чи не їстівна ця істота, але тут із піщаного пагорба виринула огидна морда і своїм смердючим диханням відігнала її за найближчу дюну.

— Давай, чистильнику панцира! — гаркнув Кропивник. — Швидше відкопуй мене! І зітри мені з очей цей триклятий пісок!

Місяць і зорі були закриті хмарами, коли морський змій підплив до пакистанського узбережжя. Бен розрізняв у темряві хатинки на пласкій мілині, човни, витягнуті на берег, і гирло величезної річки, що вливалася у море своїми незліченними рукавами.

— Це тут, — просичав змій до хлопчика. — Саме сюди прилітали дракони, поки їх не прогнало чудовисько. Річка — це Інд, його називають ще Священним Синдху. Підводьтеся ним угору, і він приведе вас до Гімалаїв.

Змій ковзнув повз села, де перед багатьма хижками горіли ліхтарі, і причалив до дельти Інду. Земля між рукавами річки була вологою і мулистою; на ній сиділи суцільними рядами білі чайки, сховавши дзьоб під крило. Вони перелякано здійнялися в повітря, коли змій висунув на прибережний пісок величезну голову. Пташиний гомін розірвав тишу ночі.

Бен зіскочив із голови змія на вологий пісок і подивився убік села, але його приховували низькі пагорби.

— Там, в очереті, — сказав морський змій, підводячи шию, — можна сховати Лунга, поки ти розвідаєш, чи зберегли твої одноплемінники в селі добре ставлення до драконів.

— Спасибі тобі, — сказав Лунг, спускаючи Сірчану шкурку зі своєї спини. — Так добре було відпочити хоч трохи!

Змій схилив шию з легким сичанням.

— Річка тут мілка, — сказав він Бену. — Ти можеш перейти убрід, коли зберешся в село. Я довіз би тебе туди, але рибалки, побачивши мене, так злякаються, що потім багато днів не наважаться вийти в море.

Бен кивнув.

— Я, мабуть, одразу й піду, — сказав він. — Гей, Мухоніжко! — Він відкрив рюкзак. — Можеш знову висунути ніс. Ми на суші.

Заспаний гомункулус виповз із нагрітих речей хлопчика, висунув голову з рюкзака і тут же втягнув її назад.

— На суші, на суші! — забурчав він. — Та тут ще