Читати книгу - "Володар драконів"

Бен насмішкувато похитав головою:

— Підеш зі мною в село або побудеш тут із Лунгом та Сірчаною шкуркою?

— Із Сірчаною шкуркою? Ну вже ні, — поспішно відповів Мухоніжка. — Краще вже я піду разом із тобою!

— Гаразд, — Бен знову затягнув рюкзак.

— Ми сховаємося ось там, — сказала Сірчана шкурка, показуючи на мілину, густо зарослу очеретом. — Цього разу я вже не забуду затерти наші сліди.

Бен кивнув. Коли він повернувся, щоб попрощатися з морським змієм, берег був порожній. Далеко в морі Бен помітив три мерехтливі горби, що здіймалися над водою.

— Отакої! — пробурмотів він розчаровано. — Уже поплив!

— Хто швидко приходить, той і йде швидко, — зауважила Сірчана шкурка, розгризаючи гострими зубами лист очерету. Лунг подивився на небо, де крізь хмари саме визирнув місяць.

— Сподіваюся, ця жінка справді знайшла те, що може замінити місячне сяйво, — пробурмотів він. — Хто знає, чи не підведе нас місяць знову, як цього разу над морем, — він, зітхнув, і підштовхнув мордою Сірчану шкурку. — Ну, давай затирати сліди.

Вони безшумно і швидко взялися до справи. А Бен пішов із Мухоніжкою шукати Зібеїду Халіб, фахівця з драконів.

Чайки з криками шугнули в нічне небо, коли Бен ступив у теплу воду річки. Піщаними берегами повзали гігантські черепахи, які припливали сюди, щоб відкласти яйця. Але Бену було не до них.

Він, зітхнувши, глянув на візитівку фахівця з драконів, отриману від Барнабаса Візенгрунда. Користі з неї було небагато. На ній стояли дві адреси: одна в Лондоні, друга в Карачі, а також ім’я: Зібеїда Халіб. Бен подивився на море. Над обрієм з’явилася ясна смуга. Гарячі пальці дня вже почали тіснити ніч.

— Може, мені просто сунути цю картку під ніс кільком дітлахам? — пробурмотів Бен. — Хтось із них вже точно знатиме, де вона живе.

Тут Мухоніжка раптом смикнув його за вухо. Він вже виповз із рюкзака і розташувався у Бена на плечі.

— Вони не зможуть прочитати картку, — сказав він.

— Чому це? — Бен наморщив лоба. — Я ж можу її прочитати: Зі-беї-да Ха-ліб.

— Чудово! — засміявся Мухоніжка. — Ось і прочитайте їм це ім’я вголос! Тут такі письмена ніхто не зрозуміє, не кажучи вже про те, що дітлахи у цьому селі взагалі навряд чи вміють читати. Адже на картці у вас європейські букви, мій юний пане! А в цих краях пишуть зовсім по-іншому! Фахівець із драконів дала професору візитівку його мовою, а не своєю, розумієте?

— Ага! — Бен із подивом глянув на гомункулуса і мало не спіткнувся об черепаху, яка переповзала дорогу. — Як же багато ти знаєш, Мухоніжко!

— Ще б пак! — Мухоніжка знизав плечима. — Я провів багато ночей у бібліотеці мого господаря. Я читав книжки з чаклунства і з історії людей. Я вивчив біологію, наскільки це можна зробити за людськими книгами, астрономію, астрологію, географію, різні письмена й мови.

— Правда? — Бен підводився невисокими пагорбами, за якими лежало село. Незабаром з’явилися перші хатини. Перед ними сушилися рибальські сіті. Море з гуркотом набігало на широку мілину, де рядами лежали човни. Між човнів Бен побачив чоловіків із тюрбанами на головах.

— А мову, якою тут говорять, ти теж знаєш? — запитав він гомункулуса.

— Урду? — Мухоніжка злегка скривився. — Звичайно, юний пане. Я вивчив її, коли займався великими релігіями світу. Не те щоб урду була моєю улюбленою мовою, але порозумітися нею я зможу.

— Ось це чудово! — У Бена камінь із душі звалився. Якщо Мухоніжка розуміє мову, якою тут говорять, їм не важко буде знайти фахівця з драконів. — Я думаю, краще тобі спершу не показуватися, — сказав він гомункулуса. — Як ти гадаєш, вийде в тебе сховатися в рюкзаку так, щоб ти міг мені звідти підказувати, що вони говорять?

Мухоніжка кивнув і заліз назад у рюкзак.

— Ну як? — зашепотів він звідти. — Так ви мене чуєте, юний пане?

Бен гмикнув на знак згоди. Він спустився з пагорба і опинився біля загонів із козами. Під ногами у нього снували кури. Перед пласкими хатинами гралися на ранковому сонечку дітлахи. Вони бігали довкола жінок, які, чистячи рибу, пересміювались між собою. Бен повагався і рушив далі.

Діти першими помітили його і з’юрмилися навколо, повні цікавості. Вони щось говорили йому, брали за руки і тягли за собою. Більшість із них виглядали молодшими за Бена. Обличчя у них були майже такі ж темні, як очі, а волосся чорне, як смола.

— Як сказати «здрастуйте»? — тихо спитав Бен через плече. Діти з подивом спостерігали за ним.

— Салям алейкум, — шепнув йому Мухоніжка. — Хейан хазіц!

— Салям алейкум! Хе… м-м-м… Хейан хазіц, — повторив Бен, ламаючи язика.

Діти засміялися, поплескали його по плечу і ще швидше про щось заторохтіли. Бен заперечливо підняв руки.

— Стривайте! — закричав він. — Ні, ні, я не розумію. Хвилиночку, — він повернув голову. — Як сказати «я приїхав здалеку»? — знову зашепотів він через плече.

Діти ошелешено дивились на його рюкзак. І тут, налякавши Бена, Мухоніжка раптом виліз звідти, видерся по вухах і волоссю хлопчикові на маківку і низько вклонився.

— Благословенного доброго