Читати книгу - "Володар драконів"

— Мухоніжко! — засичав Бен. — Злазь негайно! Ти що, з глузду з’їхав?

Майже всі діти злякано відсахнулися. Тільки двоє, хлопчик і дівчинка, не рушили з місця і продовжували з подивом роздивлятися крихітного чоловічка, який стояв на голові у чужака і говорив їхньою мовою. Тим часом кілька дорослих теж помітили, що відбувається щось незвичайне. Вони кинули роботу і підійшли ближче. Побачивши гомункулуса, вони застигли, не менш вражені, аніж їхні діти.

— Мухоніжко, чорти б тебе вхопили! — простогнав Бен. — Що ти наробив? Вони тепер вважатимуть мене за чаклуна або щось на кшталт цього.

Але люди навколо раптом почали сміятися. Вони штурхали один одного в бік, підносили вище маленьких дітей і показували на гомункулуса пальцем. А він стояв на голові у Бена, гордовито випнувши груди, і чемно розкланювався.

— Дякую, уклінно дякую! — голосно промовив він на урду. — Мій пан і я, ми обидва надзвичайно зраділи цьому люб’язному прийому. Чи не будете ви тепер настільки добрі, щоб вказати нам помешкання знаменитої дослідниці драконів Зібеїди Халіб?

Люди наморщивши лоба, замислились над його словами. Річ у тім, що Мухоніжка говорив надзвичайно старомодною мовою урду, настільки ж давньою, як книжки, за якими він її вивчив. Нарешті той хлопчик, який так і не відійшов від Бена, запитав:

— Вам потрібна Зібеїда Халіб?

Бен так зрадів, почувши ім’я фахівця з драконів, що зовсім забув про Мухоніжку і енергійно кивнув. Гомункулус сторч головою злетів із його маківки і приземлився на долоню незнайомого хлопчика. Той з благоговінням подивився на Мухоніжку і обережно посадив його на підставлену долоню Бена.

— Але ж, мій юний пане! — прошепотів гомункулус, поправляючи своє вбрання. — Я заледве не скрутив собі карк!

— Вибач, — сказав Бен, саджаючи його на плече. Хлопчик, який підхопив Мухоніжку, взяв Бена за руку і потягнув за собою. Все село рушило за ними повз хижки і човни до хатини, що стояла трохи віддалік.

Перед входом височіла кам’яна фігура дракона з вінком блакитних квітів на шиї. На дерев’яній стіні хатини над дверима був намальований місяць уповні, а з даху звисали три паперові дракони з довгими хвостами, які майоріли на вітру.

— Зібеїда Халіб, — сказав хлопчик, вказуючи на двері, завішені всього лише строкатою рядниною. Потім він ще щось додав.

— Вона працює ночами, а вдень спить, — переклав Мухоніжка, — тому що досліджує таємницю чорного місяця. Але зараз у неї гості, тому вона, напевно, не спить. Треба подзвонити їй ось у ті дзвіночки.

Бен кивнув.

— Перекажи йому велике спасибі, — шепнув він Мухоніжці. Гомункулус переклав. Місцеві жителі посміхнулися і відступили на крок, але не розійшлися. Бен став із Мухоніжкою біля дверей і смикнув за шнурок. Подзвін крихітних дзвіночків сполохав із даху двох птахів. Із гучним карканням вони злетіли в повітря і полетіли геть.

— Що це в біса? — перелякано вигукнув Бен. — Та це ж були круки, Мухоніжко.

У ту ж мить хтось відсунув убік строкату дверну фіранку — і Бен задихнувся з подиву.

— Професоре! — насилу вимовив він. — А ви що тут робите?

— Бене, хлопчику мій! — Вигукнув Барнабас Візенгрунд і з сяючою посмішкою потягнув його в хатину. — Який же я радий тебе бачити! А де решта твоїх друзів?

— Вони… вони сховалися біля річки, — відповів Бен, очманіло роззираючись. У кутку маленької кімнати, куди втягнув його професор, сиділи на подушках біля низького столика невисока повна жінка і дівчинка приблизно одного віку з Беном.

— Здрастуйте, — зніяковіло пробурмотів Бен. Мухоніжка чемно вклонився.

— Ой, — сказала дівчинка, повертаючись до гомункулуса. — Який ти дивний ельф. Я таких ніколи не бачила.

Мухоніжка, задоволено посміхаючись, знову вклонився:

— Я зовсім не ельф, милостива панно. Я гомункулус.

— Гомункулус? — дівчинка здивовано подивилася на Барнабаса Візенгрунда.

— Гіневер, це Мухоніжка, — пояснив професор. — Його створив алхімік.

— Правда? — дівчинка захоплено дивилась на гомункулуса. — Мені ніколи не доводилося зустрічати гомункулусів. А з якої саме тварини алхімік тебе створив?

Мухоніжка засмучено знизав плечима:

— Це мені, на жаль, невідомо, благородна панно.

— Гіневер, — перебив їх професор, кладучи руку на плече Бена, — дозволь представити тобі також мого юного друга Бена. Ти ж про нього чула. Бене, це моя дочка Гіневер.

Бен почервонів, як буряк.

— Привіт, — пробурмотів він. Гіневер посміхнулася йому.

— Ти — Володар драконів, чи не так? — сказала вона.

— Володар драконів! — жінка, що сиділа за низьким столиком поруч із Гіневер, вперлася руками в боки. — Дорогий Барнабасе, може, ти будеш нарешті такий люб’язний представити також мені цього дивного юнака?

— Ну звичайно! — Барнабас Візенгрунд притягнув Бена на вільну подушку біля столу і сів поруч із ним. — Це, дорога Зібеїдо, мій друг Бен — Володар драконів, про якого я тобі так багато розповідав. А це, дорогий Бене, — він показав на маленьку повненьку жінку в строкатій східній сукні, з сивою косою до стегон, — видатний фахівець із драконів Зібеїда Халіб.

Пані Халіб із посмішкою нахилила голову.

— Це велика честь для мене, Бене, — звернулася вона до хлопчика. — Барнабас розповідав про тебе дивні речі. За його словами,