Читати книгу - "Поїзд, що зник"

неподалік один від одного - він на Богдана, а я на Хрещатику. Обидва любили каву, а дві чи три точки на весь Київ, де цю каву таки варили, а не паскудили, знову ж таки вмостилися навколо центральної магістралі. Другий поверх дієтичного гастроному, підземний перехід на тодішній площі Калініна, перейменованій до чергового ювілею в Жовтневої революції, закуток у “Кулінарії” та ще кав’ярня в готелі “Дніпро”. От і всі місця, де київські кавомани могли одержати своє маленьке задоволення. Що поробиш! Київ сімдесятих у цьому відношенні ганебно програвав Ужгороду, де каву, справжню каву, - “експрес”! - варили і подавали мало не на кожному кроці. Щоправда, не в порцелянових чи керамічних чашках, а в звичайнісіньких скляних гранчаках. Бо порядний посуд крали польські туристи і заїжджі з Росії. Проте, кава у гранчаку все одно була стовідсотково справжнісінькою і навіть парувала. Так то ж в Ужгороді! На той момент у них в Закарпатті радянська влада існувала ледь-ледь тридцять років. А у нас, над Дніпром? Не встигли до тисяча дев’ятсот сімнадцятого року в Києві набудувати кав’яреньок з кафешантанами включно по всьому Хрещатику і прилеглих вулицях, як приперся з революційного Пітера матрос Желєзняков верхи на своєму бронепоїзді і почав шмаляти по всій цій красі з трьохдюймовок!

Пригадую, коли ми з Олексою добряче набирали в чуби, то починали співати дуетом старовинну блатну ростовську: “Я просто вор, мой стаж с семнадцатого года и воровать я начал с давних детских лет, когда на Балтике красавица «Аврора» шмаляла в Зимний, выбивая в ём кадет…» В цьому, напевне, і полягала переможна хода Великої Жовтневої революції: в столиці лупили по Зимовому палацу із шестидюймовки, а в провінції, відповідно, вдвічі меншим калібром по кав’ярням. Часом думається: а якби кава від природи була не чорною, а червоною - чи врятувало б це її від пролетарського гніву?

Хоча - з іншого боку, тоді, в середині 70-х у Єревані в численних кав’ярнях не просто варили “сурдж”, себто хорошу каву по-вірменськи, а й змагалися один перед одним - у кого смачніша. Тож єреванське жіноцтво без перешкод віддавалося улюбленій справі - ворожінню на кавовій гущі. Дивна річ! У них там, у Вірменії радянську владу впровадили фактично водночас із нами, українцями. На додачу віддали туркам священну гору Арарат, а от знищити культуру кавопиття і коньяковаріння (до речі, а коньяк варять чи гонять?) так і не змогли.

Пробачте, знову відволікся. Отже, як зараз пам’ятаю, був день, такий собі день. Точнісінько як у “Записках божевільного” М.В.Гоголя - без числа, чорт його зна, що за день. На роботі справ для мене не знайшлося, зате накотила чергова хвиля зміцнення трудової дисципліни. Крім уже звичних журналів реєстрації “Прийшов-пішов” і традиційних ранково-вечірніх засідок кадровиків у кущах біля головного входу, цього разу впровадили ще й так званий “Реєстр внутрішніх відряджень”. В ньому належало фіксувати всі свої переміщення з редакційного корпусу в апаратно-студійний, а особливо короткочасні вилазки за прохідну. Наші начальники прекрасно розуміли, що журналістика не висиджується за казенним столом, а редакція - то не бухгалтерія, проте, і вони терпіли, і нам терпіти веліли.

Того дня мій особистий терпець увірвався. Я написав у тому притиреному реєстрі: “Пішов на три літери”, поставив точний до секунди час відбуття, розписався і випав на Хрещатик. Конкретно - на другий поверх “Дієти”, себто, дієтичного гастроному, де каву ще подавали, але пити вже, здається, доводилося навстоячки. Проте, там якраз “викинули” київські торти фабрики Карла Маркса (завважте, не хлібозаводу номер чотири!) і сотні озвірілих людей з тупою приреченістю штурмували кондитерський відділ в надії здобути оте маленьке солодке щастя простого радянського громадянина. Аби прорватися через цей оскаженілий натовп до кутка з кавоваркою годі було й мріяти.

В “Кулінарії” влаштували позачерговий санітарний день. Доки єдина бабуся-прибиральниця ліниво вецькала брудною ганчіркою по підлозі, персонал розбився на групи за інтересами і жваво пліткував.

В готелі “Дніпро” годували комплексним сніданком якусь численну делегацію представників обласної ланки, тому двері зсередини було зачинено не лише на ключ, а й на швабру. Залишалося йти до підземного переходу. Там клієнтів було трохи менше, аніж у “Дієті”, зате настрій панував приблизно такий же. Нова буфетниця, заслана у наше підземелля з ресторану “Динамо” за якісь там провини, бридливо жбурляла страждущим недомиті чашки з недовареною кавою. Страждущі зривало зло на ній і один на одному.

Я розглядав увесь цей гармидер, а сам думав: чи наша старша кадровичка (колишній майор НКВС) вже забрала “Реєстр внутрішніх відряджень”, а якщо забрала, то чи вже вчитується в графу “Мета відрядження”, чи просто зводить баланс наявності та відсутності персоналу.

- Ти стовідсотково правий, мій друже Гораціо, - почувся ззаду знайомий голос, - на світі ще чимало такого, що й не снилося нашим мудрагелям.

Єдиним із моїх знайомих, хто став би цитувати Шекспіра у підземному переході об одинадцятій ранку був Олекса Cирота, старший інспектор Київського кримінального розшуку, мій друг і також великий любитель кави. Ситуацію він оцінив професійно:

- Якби сьогодні була Тамара, то розжилися б парою чашок поза чергою. А ця навіть стрихніну наліво не дасть, змусить вистояти. Ти в “Дніпрі” вже був?

- Скрізь був. В “Дніпрі” спецобслуговування, в “Кулінарії” санітарний день, в “Дієті” провінція київські торти хапає.

- А кажуть, що в бульйонній навпроти метро знову варять?

- Варять, куштував… має присмак і запах сечі із сусіднього громадського клозету.

- Ситуйовина, - погодився Олекса, - а на роботі в тебе що?…

- Зміцнення трудової дисципліни. Кадровики навіть до туалетів заскакують аби перевірити чи ми там, чи десь здиміли. Слухай, а у вас “Реєстр внутрішніх відряджень” є?

- Обов’язково! Як тільки одержуємо інформацію про виявлення чергового неопізнаного трупу чоловічої статі, так одразу дивимося у цей реєстр - чи то випадково не наш співробітник вибрався у ті місця по справах. Добре! Вважай, що ти мене