Читати книгу - "Поїзд, що зник"

На додачу, ані слідчий, ані суддя не повірили, що я звичайнісінька аферистка. Вважалось, що я - лише посередник і прикриваю когось великого в інституті. Тому і вліпили мені строк по максимуму. Відсиділа, вийшла на волю з довідочкою в руках і з анульованим дипломом. Роби, що хочеш. Туди поткнулась, сюди поткнулась, згадала жарт судді - пішла в морг найматись. Е, ні, кажуть, нащо нам цей клопіт? Краще вже алкоголіка, але без судимості. Пригадала свій перший досвід зі старою родичкою… Знаєте, скільки на світі старих, самотніх і жадібних людей?

Я не став продовжувати дискусію. Набридло!

- Не знаю і знати не хочу. Закінчу замість вас: десь після сьомої притруєної вами бабці виразно запахло смаленим. Ви ж в радіусі ста кілометрів від обласного центру крутились, думали, що всі лягаві - ідіоти! Трохи правди в цьому є, бо вас запідозрили не міліціонери, а медики. Середньостатистична цифра раптових смертей людей літнього віку по області чомусь підскочила. От вони, всупереч вашим надіям, по останній жертві за всіма правилами експертизу провели, а потім і всіх попередніх викопали. Навіть пару зайвих, як виявилося. Міліція ваше фото під кожним райвідділом наклеїла, так ви зачіску змінили, підтемнили волосся,- і на історичну батьківщину. Думали, де та Самара-городок, а де Київ - «мать городов русских». Однак труїти тутешніх бабусь уже не наважились. Здибали по дорозі транзитника, схожого на вашого кривдника з депутатським значком - і що, легка здобич?

- Ще б пак! Місцевий - він як? Або прибіжить за п’ять хвилин до відправлення, або вискочить одразу по прибутті - і додому, повз вокзал. А у транзитника квиток у кишені і купа часу, котрий він не знає, куди подіти. Місто ж чуже. От і шукає пригоди на свою… і одержує від мене по повній програмі.

- З транзитниками теж розібралися. Те ж почуття помсти, тільки прибутку більше.

- Прибутку… прибуток, звичайно, річ корисна. Жити ж за щось потрібно. Але я таких, як цей, даром би труїла.

- Та за що ж так жорстоко?

- А от за те. За очі масні, за руки нахабні, за натуру хтиву. Та коли такий за коліно мацав - я його на місці вдавити ладна була. Чоловіки… сволота! Лиш у начальство пролізе - і вважає, що йому все дозволене!

- А до речі - якщо не секрет - чого ви раптом з начальників на бідних голів колгоспів перейшли? Масть змінили? Чи переконання?

- Це ви про того?… А от якраз він на того мого «таточка» надто вже був схожий. Спершу здалося навіть, що це він, тільки постарілий. Хоча - різниці ніякої. Такий же кнуряка, як і всі. Ненавиджу!

- І за це ви його… пригостили?

- Ну не за ті ж нещасні двадцять п’ять рублів з загашника.

- До речі, а чому ви двійників труїли, а не оригінал?

- Подівся кудись, кажуть, перевели з підвищенням. Шкода, що я його не знайшла!

- Кому шкода, а кому - хвалити Бога! Дивна у вас манія переслідування. Не вас переслідують, а ви - інших.

Тут, нарешті, черговий з коридору перестав сопіти під дверима і гукнув, що прийшов «автозак» із Лук’янівки.

От і казочка уся! Нашу підфарбовану брюнетку з усіма пересторогами потримали в ізольованій камері слідчого ізолятору, доки між Києвом, Куйбишевим і Москвою йшло жваве службове листування. Нарешті, столиця нашої Батьківщини вирішила, де саме відбудеться основне нагородження непричетних. Громадянку Курощапову під належною охороною етапували до Поволжя.

Коли її везли з місцевого аеропорту до в’язниці, на перехресті під червоне світло вилетів самоскид, завантажений картоплею, і вдарив у борт «воронка». Охороні пощастило, обійшлось кількома гулями і парою розквашених носів. А от у жінки від удару чомусь зламалася шия і вона одразу померла. Так нам повідомили службовими каналами. А приватними дійшла версія, що командував конвоєм син однієї з отруєних Курощаповою бабусь. Не догледіли! Буває…

Кажуть, рецепт так званої мармурової кави полягає в тому, що вершки не хлюпають у чашку, а обережно видушують з кондитерського шприца, опущеного в посуд на саме дно. Собача маячня! У мене особисто самі ці слова « мармур » чи “мармуровий” викликають єдину асоціацію: запльоване, переповнене людьми та кишеньковими злодіями київське метро.

З рецептів Олекси Сироти.

Ой ти машина, ой ти жалєзна,

Куди ж ти милого завезла?

Ой ти машина, ой ти гудочок,

Подай же, милий мій, голосочок!

Фольклор.

Від автора: я вже згадував колись, що мої зустрічі з Олексою Сиротою були переважно спонтанними. Так обох нас доля розставила на своїй шахівниці, що працювали ми