Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, коли тобі так добре, то, значить, хай так і буде, — відповів на те Сава. — Радий за тебе, — додав.
Чеся ледь чутно спускалася приступками з другого поверху. Мала таку звичку: вдома поводилася тихо й обережно, щоб нікому не заважати, не мозолити очі, нікого не турбувати та не порушувати нічийого спокою.
І раптом дочула голоси.
— Знову ця каліка торбу з якимись харчами маршруткою передала. — Чеся впізнала голос свекрухи. — От… має та їжа запах якийсь неприємний. Правда ж, Матвію? Смердить мені… селом і все! Тобі ні?
— То викинь, — відповів Матвій, проігнорувавши питання.
— Та… ж… як я викину?! — мовила свекруха. — Та… ж… то, певно, подарунок такий від матері дочці на день народження… Бо що вона ще може дати?
— Ну то хай стоїть. Все одно ніхто того їсти не буде.
— Ну та… ж… маєш жінку, то хай вона сама з цим розбирається…
— Ой, мамо, ну яку жінку, — невдоволено відмахнувся Матвій. — Не люблю цього слова, просто страх!
— Ну, та… ж… Ну а як тоді казати?
— Співмешканка… тимчасова, — відповів Матвій і побачив у дверях Чеславу.
— Привіт, люба, — привітався. Затим підійшов, скупо поцілував і мовив: — З днем народження! З мене подарунок, але ввечері, після роботи, — поспішив до виходу.
— Ти не ночував удома, Матвію, — несміливо мовила Чеся.
— Мав багато роботи, в офісі спав, — відказав чоловік.
— А подзвонити, попередити, що не приїдеш, хіба не міг? — далі допитувалася Королівська. Чоловікова поведінка її неабияк здивувала, навіть образила, було неприємно, що він при цьому тримається спокійно й зовсім не відчуває за собою провини, не вибачається.
— До вечора, Славо! — попрощався Матвій і щез за дверима.
— Тобі тут подарунок від матері, з села, — мовила свекруха, вказавши на картату, «базарну», як називали її поліщуки, торбу. — Я теж іду, вже ввечері побачимося! — посунула до виходу ошатно вбрана жіночка.
Чеся сіла на вкриту блискучим паркетом долівку, просто біля материної сумки. Розкрила її та взялася поволі витягати зрихтовану «передачу».
Трилітрова банка засолених огірків, трилітрова банка маринованих помідорів у томатному соусі, дволітрова банка кислої капусти — на борщ, трилітрова банка свинячих реберець — теж на борщ або й на супи, дві півлітрові банки маринованих білих грибів, п’ять літрових банок із полуничним, чорничним, сливовим, вишневим і аличевим варенням, півторалітрова банка з яблучним повидлом, лоток домашніх яєць, грудка збитого в масничці масла, чималий кавалок сиру, пляшка свіжого молока, випотрошені й вимиті (тільки клади в духовку та запікай!) курка з качкою, в’язка сушених краснюків і бабок, мішечок сушених яблук, готові налисники, голубці та котлети. Й улюблена Чеславина пом’ятуха з часником. Ще тепла.
Королівська дістала загорнутий у махровий рушник лоток, відкрила, взяла пушку, відчула запах навдивовижу ароматний, незрівнянний, а врешті впала на ту торбу картату й гірко заридала.
«І все це вони хотіли викинути, — плодила думки поміж схлипуваннями. — Як можна це викинути?! Воно ж мамчине! Вона ж робила це своїми манюніми рученятами! Старалася! Готувала! Маршруткою передавала! А вони…»
— О, Боженьку, нащо ти нагородив мене такою любов’ю до мамки?! — Тепер Чеслава говорила сама до себе, чи то до Господа, і дедалі більше давилася слізьми. — Чого мені плачеться, тільки-но згадаю про неї, тільки-но уявлю, як вона все це до торби складала, як вона старалася мені… нам!.. усій цій родині догодити… Так хотіла, щоб ми її похвалили, щоб нам посмакувало, щоб ми їй подзвонили й подякували за те, що маємо відтепер попоїсти на цілий тиждень, а то й на місяць! Але, мамочко, якби ви знали, що ніхто в цьому домі ваших харчів не їсть! Ніколи, мамко, не було такого! Тільки я їм ваші харчі! Навіть коли вже зіпсуті чи поцвілі, все одно не можу їх викинути, все одно обрізаю, обчищаю і стараюся з’їсти. Бо ж то ваше… Бо ж то ваш труд, ваша любов… до нас… до всіх… Ох, як мені часом та ваша любов заважає, мамко! — невідь-чого сердилася Чеслава, обпершись на дубові дверцята кухонної шафки, так і сидячи на підлозі. — Як мене, буває, дратує, мамко, ота моя любов до вас, така надсильна! — стукала кулаками по меблях. — Ну як уже так, щоб їсти прокислу сметану чи задавнений просмерділий сир, ну скажіть?! А я їм, — дивилася то на торбу, то на банки з пакунками.
Мить помовчала, втираючи сльози, та знову взялася себе картати.
— От чого мені так плачеться за вами зараз, мамко, ну чого?! Хіба ця «передачка» — це щось священне?! Чого я так нею дорожу, ну чого?! — питала, як то часто бувало, в нікого. — Чого так неспокійно мені, боляче, коли чую щось пусте й недобре про вас, мамко? — захлипала. — День народження, а я… а я…
За мить…
Чеслава зіпнулася на ноги, обхопила руками розбуркану голову.
— Що відбувається, Боже? Чому мені так тяжко на душі? — терзалася…
А ввечері її Матвій прийшов додому без подарунка. Чи то пак із подарунком, але вельми несподіваним. І неприємним. Чоловік без передмов, зволікань і сум’яття заявив Чеславі, що надумав розлучатися. І наказав, щоб назавтра вдома її не було. Бо сюди має в’їхати інша, набагато краща за Славу, жінка. Експеримент із цим сімейством закінчено. Він воліє зажити по-іншому, по-новому. Не сіро і сонно, як то було дотепер, а яскраво й бурхливо. Так і сказав: «Не сіро і сонно, а яскраво й бурхливо».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.