Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

— Матвію, ти жартуєш? — перепитала Чеся, стоячи біля святково накритого столу. Цього дня вона вирішила таки приготувати щось із переданих мамкою харчів і підігріти готові страви. Сподівалася, що бодай завдяки її дню народження родичі захочуть подякувати поліській свасі й тещі за гостинці. Але було не так.

Свекруха вітати невістку не прийшла взагалі.

А чоловік обливав її крижаною водою безжальних слів і робив це так легко й просто, ніби бавився в якусь химерну, лише йому зрозумілу гру.

— Ні, я серйозно, — спокійно відповів Матвій, набираючи в чайник води.

Чеслава зрозуміла, що він хоче чаю, отже, про жодне частування-святкування двадцятитриріччя дружини, чи то «тимчасової співмешканки», для нього не йшлося.

— Але ж ми — чоловік і дружина, ми обіцяли одне одному…

— Ой, прошу тебе, Славо, ну не треба! — гнівно скривився Доброжанський. — Не можу я слухати ці дешеві й нікому не цікаві заморочки… Немає «ми» і ніколи не було. Хіба я тобі цього не казав? Є «я», і є «ти». Пожили під одним дахом і досить. Все. Крапка.

Чеслава мовчала. Дивилася на чоловіка, якого досі безмежно кохала, і щиро вірила, що все це — ніщо інше, як розіграш. Такий собі шалений, драйвовий, емоційний і яскравий подарунок на день народження. «А тепер схолонь, люба, це все був жарт, я тебе люблю і ніколи не покину», — ці слова, вважала, ось-ось прозвучать із уст коханого.

— Матвійку, правда це жарт? — повторилася.

— Славо, завтра я попрошу хатню робітницю допомогти тобі зібрати речі, і ти собі поїдеш у Полотнище. Будь ласка, тільки давай без сліз та істерик, — спокійно вів своє молодик.

— І що, отак легко можна сказати шлюбові «прощай»?!

— Бр-р, ненавиджу це слово! — прошипів Доброжанський. — Якщо я не хочу бути з тобою, то ніякий шлюб чи печатка в паспорті не змусять мене до цього, розумієш?! — подивився в очі ще законної дружини. Спокійненько так подивився. Нічого ж особливого не відбулося, як на нього.

— Але що сталося? Що таке сталося, що вранці ще все було добре, а ввечері ти вже зі мною розходишся? — Чеся не доходила, що діється. Вона нічого не розуміла. Не знала, що робити, як реагувати на почуте. Знала одне — це якась помилка, якась дурнувата гра, яку негайно треба припинити й забути!

— Слухай, я людина, яка понад усе цінує свободу, я непостійний, люблю експерименти. Ми з тобою пожили… Непогано ж, правда? — запитав.

Вона лишень дивилася на нього.

Що він говорить?

Так, вона чує…

Але не вірить!

— Експеримент із тобою закінчився! Не знаю, чи вдався, але знаю, що закінчився, — додав Матвій.

— Я не вірю, що чую це, — мовила Чеслава, і на її розкішну світло-бірюзову сукню закрапали бистрі, забарвлені чорною тушшю сльози. Але Чеся трималася. Знала ж бо — коли зачне голосний плач, чоловік узагалі піде геть і зостанеться вона зі своїми терзаннями та нерозумінням віч-на-віч. — Я не вірю тобі, — вичавила з себе, понад силу стримуючи крик.

— Зараз я з тобою чесний як ніколи, — відказав на те Матвій. Обхопив пальцями горня зі щойно запареним чаєм, смикнувся, бо було надто гаряче, і хлюпнув окропом собі на руку. — Бля! Обпікся!

Чеся метнулася до шухляди, де лежала аптечка, схопила тюбик із маззю проти опіків, кинулася до Матвія.

— Пече? Давай швидше намастимо, — пролепетала.

— Відійди від мене, прошу, — відіпхнув Королівську Доброжанський, не дав і торкнутися. Наче перед ним не власна, ошатна жінка, а якась огидна бомжиха стояла.

Насправді ось уже цілий день Матвієві ввижався образ Ліліани Мальованої. З нею він ніч провів, з нею і життя подальше прожити хотів. Не важливо, як довго те триватиме. Важливо, що хотів він цього вже: тут і тепер. А поліщучка мусить поїхати. Мусить зникнути з його життя, наче й не було її ніколи. Все. Крапка.

Чеся поклала тюбик назад до аптечки. Відчувала: надривний плач рветься з її грудей, мов хижак із клітки. В неї день народження, а коханий чоловік підготував їй ось такий дарунок. За що? Чому він так із нею чинить? Вона ж любить його віддано, всім серцем… Невже для нього це не важливо? Невже для нього це більше нічого не означає?

Та вона мусить зберігати спокій. Ще трохи має потерпіти, щоби помиритися з Матвієм, спустити його з неба на землю і повернути в сім’ю, де так добре жилося. Це все, чого хотілося Чеславі, — знову відчути життя таким, яким відчувала його вчора, позавчора, весь цей рік… Ніколи й нічого вона не благала в долі так, як тепер, — повернути їй чоловіка такого, яким він був до вчорашнього дня.

Але сьогодні він був інакший.

Чеслава це бачила.

Втім не хотіла чути того, що він каже. Їй бракувало сил і терпіння…

— Матвійку, давай забудемо те, що ти сказав, сядемо до столу й відсвяткуємо мій день народження, — мовила, насилу всміхнувшись.

— Славо, ти недочуваєш?! Тебе для мене більше немає! Все, ти випарувалася! Стала невидимою! Йди краще, речі збирай! — Чоловік був твердим.

Нині він скидався на скелю, зрушити яку міг би хіба казковий чарівник. Але Чеся не з казки і вона не чарівниця. О, як шкода, що не було казкою і її заміжжя, у що вона так щиро вірила!

— Але ж я людина, Матвію, я жива, і мені боляче… Нащо ти мене