Читати книгу - "Рік 2245"

— Бомба! Бомбочка! — хрипко шепотів він порепаними губами. — Бомбочка…

Він узяв її тремтячими руками, але вона була така важка, що він ледве не випустив її. Дикий страх, що струснув його тілом, змусив його випростатись, очуняти і свідомо розглянутися навкруги… Бомба була в нього… її треба було зберегти… її треба було сховати… А потім треба вибиратись звідси… Тікати… Тікати… Куди тікати?.. Ага, йому треба тікати в Англію.

Він зняв із себе сорочку, загорнув туди бомбу і перевісив її собі через плече.

«Тепер тільки не впасти… Тепер — обережно», — твердив він собі, потроху вилазячи з тієї купи гілок, що їх навергав навколо себе за ці три дні. Хитаючись і спотикаючись, чіпляючись за дерева для підтримки, часом ідучи рівно, часом лізучи навкарачки, дістався таки Іван до літака. Сів на сидіння, обняв обома руками бомбу, — і вперше заснув спокійним, глибоким сном без всяких кошмарів і страхів.

Іван ніяк не міг вгадати, як трапилось, що він знайшов у лісі Джека з його приятелем і знизився, щоб забрати. Все, що він пам’ятав — це була пташка.

Пташка сиділа на гілці дерева навскоси від літака. Там він побачив її, коли прокинувся, освіжений і з ясними думками, але з неймовірною слабістю в тілі. Сиділа на гілці дерева і боком дивилася на нього, задравши вгору хвостик і наче підморгуючи чорними точечками очей. Вона перескочила на нижню гілку, схилила голову і чіликнула:

— Чілик-чілик.

— Чілик-чілик! — із зненавистю подивився на неї Іван. — Чілик-чілик… Літає і чіликає… не дбає ні за що… Як ці чистюльки, як усі тутешні люди!

Він дивився на пташку, і в уяві вставала півзабута картина з його життя, з того давнього, справжнього життя, коли на все були суворі, безжальні закони, яким людина корилася.

Він, ще малим, лежить на дворі, почуваючи, як усе тіло йому ниє одним бажанням: їсти! Мати його, висока, костиста жінка, у якої лікті і пальці — це сплетіння кісток, жил і сухої порепаної шкіри, щось таємниче робить на дворі. Іван приглядається їй напівбайдуже, бо вже в нього нема сили на цікавість. Мати поклала на землю кілька крихот — кілька дорогоцінних крихот від сухарів, які Іван з такою охотою, ні, з такою жадобою хотів би з’їсти, що у нього аж знову з’явилася слина в пересохлому роті. Він навіть пробує рухнути безвладними ногами, щоб підповзти до цих крихот, але матір грізно спиняє його рукою, розкладає навколо крихот затягнуту в петлю мотузку і втомлено прилягає на землю, сховавшись за купою сухого бур’яну, що його вони настягали ще перед тим останніми зусиллями безсилих м’язнів.

Мати лежала причаївшись і чекала так довго, що на Івана найшло знову забуття, і та легкість, коли здається, що вже нема тіла і його нестримного хотіння їсти, а все розпливається, розтає у якомусь новому, легенькому світі, щоб знову вернутись до життя від несамовитої спазми кишок. Саме під час такої спазми Іван розплющив очі і побачив, що ворона, теж кощава і розтріпана, обережно підходить до крихот. Та тільки вона клюнула одну крихту, як мати смикнула за мотузку, лапи вороні заплуталися в петлі, а мати вже впала на неї всім своїм тілом, шарячи під ним рукою і здушуючи ворону решткою сил.

Іван пригадав собі, яка то була насолода — їсти суп з ворони, а потім, пізніше, увечері, з’їсти ще й крильце, розгризаючи кістки, висмоктуючи з них мозок, висотуючи всю поживу, яку могла дати найменша часточка.

Іван прищулившись дивився на пташок. Їх було багато. Чіликали, перелітаючи з куща на кущ, перезиралися, переморгувалися чорненькими очицями. Іван засміявся. От до чого можуть довести людину оці навіжені нові люди з їх дурацькими притчами і розмовами. Тут, навколо нього, літає і перестрибує їжа, а він настільки піддався їхнім навіюванням, що ось уже три дні думає тільки про таблетки і міг би пропасти отут без сили, тільки через те, що нема доброго дяді, який би дав йому їсти!..

Він зробив над собою зусилля і встав. Хоч думки були ясні і чіткі, але тіло було таке легеньке, що, здавалось, для нього було великим зусиллям проштовхнути себе через навколишнє повітря і пересунутись з місця на місце. «Коли моя мати могла це зробити, то можу і я», — сиділа у Івана в голові уперта думка, і він потихеньку, обережно пішов до найближчої пташки. Та дивилась на нього, схиливши набік голову, не лякаючись і не збираючись тікати. Іван підсунувся ще пару кроків. Пташка переступила з лапки на лапку, ніби збираючись перелетіти на іншу гілку, але Іван вже кинувся на неї і схопив руками. Тремтячи і белькочучи щось незрозуміле йому самому, він скрутив голову пташці і оглянувся. Не було матері, не було сухого бур’яну, не було хати, де б горів теплий вогонь. Не було нічого — тільки він, зелені дерева і оця маленька пташка в його руках. Із шиї її поволі капала кров. Іван пригнувся і всовтався губами у теплу ще шийку, впиваючи запах крови, всмоктуючи її в себе, захлинаючись, розгризаючи кістки, розриваючи м’ясо, поглинаючи в себе все їстівне, всю силу, що зібрала для себе пташка і що нею мав тепер рятуватися він, Іван.

Потім він знову спав, і знову зловив кілька пташок, що зовсім втратили почуття обережности і недовір’я до людини.

«Не вмієте берегтися — то й пропадайте!» — зі злою радістю думав Іван, і не знати було, чи він говорив це до пташок, чи до тих нових людей, що пустили його поміж себе і тепер ще хотіли з