Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Рік 2245 📚 - Українською

Читати книгу - "Рік 2245"

218
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Рік 2245" автора Людмила Коваленко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.
Електронна книга українською мовою «Рік 2245» була написана автором - Людмила Коваленко, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Є можливість скачати книгу у форматі PDF, EPUB, FB2 та читати книгу на Вашому гаджеті. Бібліотека сучасних українських письменників "ReadUkrainianBooks.com". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "💙 Фантастика".
Поділитися книгою "Рік 2245" в соціальних мережах: 

«Рік 2245» — футуристичний роман, в якому четверо радянських льотчиків отримали місію скинути атомну бомбу на США. Проте, під час їхнього перельоту через Антарктиду, трапляється аварія. Екіпаж рятується з палаючого літака на парашутах та приземляється недалеко від Північного полюса. Вони силкуються вибратися зі снігової пустелі, та в решті решт замерзають у вічній мерзлоті. Через триста років вони «воскресають» та починають досліджувати новий, незнаний для них, світ. Світ, базований на абсолютно іншому державоустрою, світ в якому винайшли нові, цілком незнані їм технології.
У цьому світі люди повністю підкорили клімат планети, так що навіть на Алясці тепло та можна засмагати. Весь світ поділений на департаменти — країни спеціалізації: є країна, що відповідає за спорт та науки і де виховують дітей, є країна, що спеціалізується на розвитку індустрій. А є ще країна, що спеціалізується на коханні. Ця країна — Україна! Лише дві країни в світі залишилися такими, як існували ще в XIX столітті — Україна та Індія. Ці дві країни самі вибрали собі життя без нових технологій. Але є ще одна незвичайна країна, де у зоопарку живе дичина — дикі тварини та дикі люди. Ця країна — атеїстична Росія!
Головні дійові особи роману — росіянин Іван та українець Юрко. Вони ототожнюють собою добро та зло, бо Іван — підступний лиходій, а Юрко — хоробрий герой. Юрко хоче пізнати сучасне життя і повернутися в Україну, а Іван бажає заволодіти владою над цим світом за допомогою атомної бомби, врятованої ним з літака.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 66
Перейти на сторінку:
Людмила Коваленко
Рік 2245
(Утопічний роман)
Книга перша
І

Вони летіли над Льодовитим Океаном. Два пілоти, два бортмеханіки, радист і Іван Ранцев — бомбометник.

Навіть крізь подвійні, утеплені стіни полярного літака чулося, яка буря шаліла надворі. Літак уже перейшов межу швидкости згуку і тепер летів, здригаючись від несамовитого лету, невблаганно наближаючись до мети.

Іван Ранцев нудився. Стиснув зубами порожній мундштук і півзаплющеними очима дивився перед себе. Зморені, посірілі обличчя бортмеханіків викликали в нього зневагу, а затягнуті у нейлон пілоти в передній кабіні, що ззовні скидалися на мешканців якоїсь іншої планети, — правдиву лють.

«Стараються, сволочі, — думав він, утупивши злісний погляд у їх непорушні спини. — Не хочеться доїхати… бояться — але довезуть… Довезуть, — ще раз повторив він собі цю думку і замість люті відчув холодний розпач безнадійности, що знову скував його. — Довезуть! Не посміють не довезти. Ба й як? Куди? Додому вертати — також смерть, вірніша, ніж отут… А так — може, ще якось врятуються. Ще є один відсоток надії на життя…»

Ранцев сердито заворушився і смикнув сусіднього бортмеханіка за рукав:

— Дай випити, — не то наказав, не то попросив.

Бортмеханік нерішуче глянув на годинник.

— Ще рано… Ти ж недавно випив…

— Дай. Я свою норму знаю, — вперто настоював Ранцев. — Для кого зберігаєш? Однаково скоро долетимо — пропаде.

Бортмеханік здвигнув плечима і повільно рушив до задньої кабіни. За кілька хвилин вернувся з невеличким термосом, одгвинтив покришку і почав цідити туди горілку.

Ранцев неодривно дивився на повільні рухи його великих жилавих рук. Почував, що єдиною насолодою, єдиною полегшою для нього було б вчепитися зубами у ці руки, аж поки з них не потече кров.

Але закон страху панував над ним навіть тут. Ранцев покірно випив стільки, скільки налив йому бортмеханік, і одкинувся на спинку сидіння, з насолодою витягуючи ноги.

«Ех, заснути б хоч годину, — тоскно промайнуло йому в голові. — Хоч би п’ять хвилин».

Не спав уже четверту добу. Не спав ні секунди. Короткі хвилини, що був сам, лежав, заплющивши очі і кличучи сон і забуття. Та забуття не приходило.

І перед тим спав небагато.

Вже від двох тижнів, відколи прийшло йому призначення до «Льодової ескадрильї», його охопив розпач приречености. І зависть. Завидував усім, хто лишався осторонь війни. Завидував жагуче, до стиску зубів, до гострих уколів у серце. Завидував до ненависти.

І ту зависть і ненависть мусив таїти. Мав перед собою майже певну смерть і знав, що та смерть — безглузда. Не вірив словам, що говорили йому і що говорив сам. Не вірив у ніщо. Знав тільки страх і смерть. І ради страху мусив іти на смерть.

Почував ненависть до тих, що посилали його. Слухав командувача повітряними силами, що напучував їх на звитяжство з смертю. Слухав тупо, байдуже. Великі слова порожньо дзвеніли в повітрі і будили в серці тільки гіркий сміх здушеної зневаги. І ненависть.

— Любов до батьківщини… Щастя людства… Воля геніального проводу нашої партії…

Чув ці слова все своє життя. Тридцять два роки жив на світі і кожного дня слухав ті самі слова. Їх плюгавив кожний оратор і бруднила кожна сторінка газети.

А життя знало тільки страх і смерть.

Страх був такий звичний, покора такою вкоренілою, що він, уже приречений, схоплювався на ноги щоразу, як згадувалося ім’я вождя і щосили плескав у долоні.

Цей рух приносив полегшу. Ще легше йому стало би, коли б міг бити руками об пухкі червоні щоки командувача. Та ясно не смів про це подумати. Це ховалось десь у підсвідомому і викликало тупу нудь і злість.

Тому пив. Пив так само тупо і байдуже, як слухав промови. Пив і рахував чарки, коли прийде забуття.

Забуття не приходило. Тільки звичне напруження, щохвилинна обережність і чуйна увага до себе і інших меншали, і трохи спадали пута лицемір’я. Говорити не сміли. Тільки переглядались значущо і раптом вибухали сміхом. Невеселим. Надто голосним. Надто розкотистим. Замовкали так само раптово, як і вибухали. Пили далі. І він пив і рахував чарки, чекаючи на забуття.

Забуття не приходило. На світанку голова паморочилась, важчала. Але думка, що він мусить заснути, що хоче заснути, що зараз засне, чітким шпичком стирчала в мозку. І гнала сон.

Злість на себе, лють на долю, зненависть до оточення шукали виходу. Виходу в зненависті. Не смів ненавидіти винуватих, тому ненавидів невинних. Ненавидів тих, кого смів ненавидіти, кому міг свою ненависть показати.

Ненавидів жінок, яких брав до себе, щоб дали йому забуття. На короткі хвилини знаходив те забуття. Не в їхніх пестощах, не в обіймах. Не в красі і ніжності їх тіла. В люті і ненависті, з якою знущався над ними, знаходив забуття.

Потім гнав їх, злісно вишкіряючи зуби.

Лишався сам, тяжко клав обважнілу голову на подушку і чекав сну.

Сну не було.

Тепер летів над крижаним бездоріжжям і розпалявся ненавистю. Було легше. Був десь об’єкт ненависті: далекі, незнані, невидані люди.

І була змога помститись життю. Під стелею, на сталевих тросах непорушно висіла маленька металева торба. Атомова бомба

1 2 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рік 2245», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рік 2245"