Читати книгу - "Заборонена кімната"

Хойслер ствердно киває.

— Так, один раз виходив, але зовсім не в той час. Розумієте, ми грали в бридж. То була чудова партія, і він був дуже збуджений, дуже уважний; ми навіть багато сміялися. Йому щастило, і я радів за нього. Ось тому-то і запам'ятав, що в ту годину він нікуди не виходив.

Старий дивиться на Елен м'яко, привітно, а я вже досить добре вивчив людей, щоб переконатися — це не комедіант типу Фассбендера. У нього надто повільна реакція, замало самовпевненості. Його світ маленький та простий; це незлобливий, педантичний, доброзичливий старий пан, що залишився осторонь життя, партія в бридж для нього — подія, яку він довго пам'ятатиме у всіх подробицях.

— Чому, власне, вас так зацікавив цей телефонний дзвінок? — питає господар.

Елен розповідає. Він слухає уважно, спершу просто ввічливо, потім починає хвилюватися, і його маленькі білі рученятка сновигають на скатертині.

— Я цього, звичайно, не знав, — знітившись, мимрить він. — Щоправда, пани поліцейські натякали на щось схоже, проте, я не надав цьому ніякої ваги, анітрохи не замислився над цим. А повинен був. Але з часом стаєш таким егоїстом, таким байдужим до навколишнього. Що ж тепер робити?

Архітектор безпорадно дивиться на нас світлими переляканими очима, проте й ми такі ж безпорадні.

— Лишається одне, — зрештою кажу я, — хоч Уден і заперечує це: хтось імітував голос його начальника. Саме так.

Пан Хойслер засмучено киває.

— Ця справа наробила лиха всім, — говорить він стиха, — хто був до неї причетний: пану Удену, його доньці, вам… І моєму другові. Сьогодні вранці його послали у відпустку і розпочали проти нього слідство.

— Он воно як! — дивуюся я. — Це вже стає цікавим!

— Цікаво, — архітектор зиркає на мене, — не зовсім вдалий вираз. Минулого тижня, коли все це заварилося, нас усіх допитали, кожного окремо. Хотіли знайти суперечності. Проте зрештою змушені були повірити нам; отже, здавалося, що все піде гаразд. Однак, коли пан Уден зник з тюрми, все те почалося знову. Зараз створено спеціальну комісію, що розслідуватиме цю справу.

— Комісії, — втрутився я, — пусте, формальність. Не бачив ще жодної, яка б виправдала витрати. Базікають, розпитують, допитують і знов базікають, потім складають великий звіт, у якому з'ясовано, що нічого не з'ясовано — та й край.

— Тільки не в цій історії. Мій друг уже раз зазнав лиха після того, як виступав свідком на процесі у Франкфурті.

Я мало не перекидаю свою чашку.

— Свідком обвинувачення?

На його обличчі здивування.

— Мій друг — антифашист. Хіба ви цього не знали?

Дивлюся на Елен, вона на мене.

— Так, — докидає пан Хойслер, — з сорок третього до сорок п'ятого сидів у концтаборі. Його дружина не витримала, померла. Тепер він самотній, так само як і я. Зламана, озлоблена людина.

Це з'ясувало справу. Така людина нізащо й ніколи не допоможе вбивцям своєї дружини втекти з в'язниці. Мабуть, Уден справді помилився, запевняючи, ніби чув голос свого директора.

— Пробачте, — мимрю я у розпачі, — але ми про таке і не відали.

Заспокоюючи мене, пан Хойслер кладе свою білу зморшкувату руку на мою.

— Знаю: ви не сподівалися такого. Взагалі що знаєте ви, молодь, про ті часи та долі тих людей. Чули, що Гітлер побудував автостради, а війну програв виключно через те, що вважав себе розумнішим за своїх генералів. Але правду, жахливу й жорстоку, вони від вас приховують. — Його рука тремтить. — Вони завжди брехали нам, а зараз обманюють вас…

Чай давно прохолов.

Ніч напнула над дахами свою чорну хустину.

О пів на дев'яту ми роз'їхалися по домівках. Я мовчки сидів поруч з Елен. Розмова з Хойслером розхвилювала мене. Одна думка непокоїла; чи здатні ми взагалі довести зараз невинність Удена?

Все так заплуталося і з кожним днем заплутується все більше. Арешт Хайнке-Штудера, його втеча, Уден. Таємничий телефонний виклик, що його, як послухати людей, не могло взагалі бути, але він все-таки був. Чому Уден заперечує, що помилився? Побоювався нарікань? Або підвела його погорда?

Стиснув голову руками і думаю, думаю. Де ж вона, правда? Десь, за забороненими дверима, цокає годинниковий механізм, і все відбувається з диявольською точністю. Куди б я не подався, до чого б не торкнувся — завжди і всюди наражаюсь на зловісне коричневе минуло. Вигулькують особи, імена, події — та все раптом зникає, зникає раніше, ніж встигаєш його вхопити. Обертаються колеса, зчіплюються важелі, повзуть униз гирі. І танцюють ляльки…

Вогні.

Стіни.

Маски.

А поміж ними — ми з Поллі, дві порошинки, що попали поміж колеса цього таємничого механізму. Хіба я волів цього? Невеличка послуга обернулася на велику гру з великими ставками, — кар'єрою, благополуччям, може і більшим…

Зітхнув. Чи можу я кинути Поллі напризволяще? Навіть коли я людина, котра її зовсім не цікавить?

— Щось надумав? — спитала Елен.

— Надумав продовжувати. А як же бути…

— До речі, в тебе немає жодних підстав для ревнощів, — зауважила Елен. — Поллі дуже цінує тебе, так цінує, що навіть не здатна сказати це відверто.

— З іншими розважається, фліртує, — пробурмотів я, — а зі мною поводиться, як з ганчіркою.

— Буває! — втішила мене Елен. — Коли я познайомилася з Франком, теж була нестерпною, хоч він і сподобався мені з першого погляду.

— Я не звик до такого.

— Тому що тебе надто розбестили, телепню! — роздратовано каже вона.

Упізнавши мене, квіткарка всміхнулася:

— Знову троянди?