Читати книгу - "Ловці мамутів"

— Мамутику, — почав Копчем, — а таки гарно: вартовий спить біля вогню — раптом бух! бух! бух! — гарячим горішком дістає по носі! Ги-ги-ги!

— Шибенику! — лагідно насварився ватаг і смикнув хлопця за вухо.

Хоч було й не дуже боляче, але Копчем навмисно голосно заскиглив.

Біля річки відшукали схований човен. Перш ніж на нього сісти, розклали в захистку на березі маленьке вогнище. Коли вже червоних жаринок було багато, Копчем відірвав шмат дерну, згорнув туди жаринки й поніс до човна. Та лише ступив два кроки на хиткому човні, як той гойднувся, і Копчем стрімголов полетів у глибоку воду. Жаринки зашкварчали…

Копчем добре плавав і швидко вибрався на берег. З жалем дивився на воду й зажурено почмихував носом. Дерен з вогнем пішов на дно річки.

— Що ж, доведеться знову йти по вогонь! — удавано серйозно мовив Мамутик.

Копчем заплакав.

Мамутик нахиливсь і почав роздмухувати кілька жаринок, що їх він назгрібав серед приску на березі. Хлопець повеселішав, підскочив до ватага й цього разу переніс жаринки в човен без будь-яких пригод.

Тихою ніччю двоє ловців пливло по річці.

На сході ще й не світало, коли вони дісталися до Білої скелі.

Старий Гунач, якому вночі було так холодно, що він не міг і заснути, стояв на вершечку скелі. На блискучому плесі Гунач помітив напівзакурений стовбур, а на ньому дві маленькі чорні постаті. Це вони! Та де ж вогник?.. А замерзлому Гуначеві так хочеться погрітися!

Нарешті човен пристав під скелею.

Зашаруділи гілки в хащі, й у стійбище на Білій скелі ввійшли два змучені мандрівники. Гунач тихенько привітав їх — не хотів будити всіх, раз вогню не принесли.

Але веселий Копчем уже роздмухує гарячі жаринки на дерні, якого досі ховав.

Гунач заверещав з радощів, і все плем’я вмить прокинулось.

Знов є вогонь! Слава, слава вогню!

Полум’я шугає високо. Якщо шарецькі на світанку подалися на лови, то вони помітять на Білій скелі яскраве вогнище.

Обох сміливців оточили заслуженою пошаною. Та Мамутик не радіє разом з іншими. Він лежить, зіщулившись, і кашляє. То його трясе лихоманка, то заливає піт. Вовчий Пазур з Гуначем переносять хворого ватага до вогнища й стелять хутра на плоску брилу. Мамутик труситься ще дужче й просить хутра ще й ще. Дярга обіклала йому тіло нагрітим камінням, загорнутим у шкури.

Нарешті лихоманка минула, й Мамутик заснув. Дярга сиділа біля нього й час від часу підкладала в постіль тепле каміння.

Жила покликав Забіяку:

— Ходи погрійся!

Забіяка буркнув:

— Мені не холодно!

Гунач узяв шматок м’яса, загріб його в гарячий присок — старий міг їсти лише добре спечене, сире не жувалося. Він казав, що м’ясо, спечене в приску, має смачний солоний присмак. Солі тоді ще не знали.

Гунач почав розповідати таке:

— Давно. Я маленький. Ми без вогню. Буря залляла все. Ми не пекли. Не гріли ніг. Трісь! Відламався кусок сонця. Пролетів стрілою крізь хмари. Ревів голосніше, ніж стадо спійманих мамутів. Уп’явся в бук і розколов його. Я впав. Скочив — дерево горіло. Багато вогню було!

Так блискавка допомогла тоді племені познайомитися з вогнем. Так само од блискавки пізнали вогонь первісні люди і в найдавніші епохи.

Ловці мовчки дивляться на вогонь; їм гарно. Всі радіють з щасливого Мамутикового повернення. Про такого ватага кожне плем’я може лише мріяти.

Вивірчак стусонув Копчема в спину:

— Розповідай, як то вам пощастило!

І ловці зразу ж:

— Хочемо чути Копчема!

Жила підштовхнув хлопчину ближче до світла. Той розказує, вимахуючи руками. Плем’я напружено слухає про нічну пригоду.

На сході блідне обрій. Поблизу в лісі зацвірінькала пташка.

Коли сонце зійшло, плем’я подалося на лови. Мамутикові ловці завзяті. Хоч у них замало ловецького знаряддя, та під час ловів їм допомагають спритність і витривалість. Вони добре знають дичину, кмітливі слідопити, вміють нечутно підкрастися до звіра та влучно і безстрашно завдати йому смертельного удару.

Кожен ловець-мастак у своїй справі. Довгань Прудконогий, якому суха смерекова гілка колись виколола око, вміє вигуками, гарчанням, свистом та нявчанням наслідувати звірині голоси й вабити здобич. Особливо гарно приваблює він сарн, посвистуючи в тоненьку рурочку з березової кори.

Вовчий Пазур найкраще витягає оленячі жили на нитки й плете з них сильця та сіті. Найспритніше ловить у пастки білих лисиць та росомах. Ось що придумав Вовчий Пазур: підніме тяжкий повалений стовбур, підіпре його так, щоб при найменшому дотику до підпорки він упав. До підпорки прив’яже шмат м’яса, а коли хижак вчепиться в принаду, стовбур негайно придушить його.

Вовчий Пазур завжди знає, де треба ставити пастку на вовків, ведмедів, гієн, носорогів.

Ватаг перевершує всіх вправністю, з якою відколює від кресального каменя гостролезі ножики та ладнає кам’яні сокири з роговим сокирищем. І найзручнішу гілку для лука вибере лише він. Вона буде гнучка й не ламатиметься.

Дві жінки залишилися біля хворого ватага та малих дітей і виготовляли з кісток вістря для списів та гарпуни.

Молодий Стопка, якому ведмідь покалічив ногу, сидить біля вогнища, трощить каменем оленячі кістки, висмоктує з них мозок і згадує про недавній ранок, коли він, шукаючи суниці та мед диких бджіл, побачив біля річки Рокитки табун