Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Смерть ходить по музею 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть ходить по музею" автора Ян Мортенсон. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 59
Перейти на сторінку:
горище, і я вам дещо покажу. А то він може повернутись і замести сліди. Якщо уже не зробив цього. Адже я бачив його там сьогодні увечері.

— Ви бачили Андерса на горищі? — різко запитав Мугенс. — Він був там сьогодні ввечері?

— Так, але він зник, перш ніж я встиг щось зробити. У мене таке відчуття, що нам треба піднятись туди якомога швидше.

Ми вийшли в коридор. Мугенс мав рацію. Електрики не було, але він присвічував ліхтариком. Ми пройшли коридором, піднялися сходами й зупинились перед залізними дверима, які вели на темне, занедбане горище.

Воно здалось мені таким же негостинним, як і минулого разу.

— Десь тут… — І я став пробиратися попід стіною. — Десь тут має бути драбина.

Ми оглядались, шукали — і знайшли: вона лежала на підлозі, впираючись у стіну, довга й хитка драбина. Я глянув угору. Там, у темному закутні між кроквами, причаїлась маленька дерев'яна комірчина. Якщо не знати про неї, то знизу її й не помітиш.

— Там, — показав я нагору. — Він піднімався туди.

Ми приставили драбину, і перший поліз Мугенс. Почулося скрипіння, драбину захитало, але він, наче ніде нічого, піднімався далі.

— Лізьте за мною, — сказав він десь на півдорозі. — Вона витримає.

І я поліз слідом. Дуже повільно. Не був певний у міцності драбини, як Мугенс.

Раптом, коли я дістався вже до середини, світло згасло.

— Мугенсе, — покликав я, — засвітіть-но ліхтарика.

Він не відповів і запалив тонку сигару. Я побачив його обличчя, спотворене у світлі сірника.

— До речі, ви знали, що Скіпка — старий нацист? — провадив я, піднявшись ще на щабель, — Під час війни він перекуповував у німців антикваріат і продавав у Стокгольмі. А застрелили його з «люгера». Чи не ваша робота? — пожартував я, мружачись від спрямованого мені в обличчя ліхтарика.

— Звідки ви знаєте? — тихо запитав він. — Як ви можете знати, що Скіпка був нацистом?

— Від Калле. Комісара поліції. Вони знають більше, ніж ми думаємо. У них давні архіви, про які ми й гадки не маємо.

І враз мене вдруге за цю піч осяяло. Я завмер, мов загіпнотизований. Що там казала Карін?.. Документи у неї в шафі… Відомості про всіх службовців музею. А що, як це був не Андерс, а хтось інший? Я отримав сигнал із найглибших закапелків підсвідомості, це сяйнуло, як блискавка в пітьмі. Хто допоміг Мугенсові дістати посаду в музеї?

— А чому ви ніколи не розповідали про ті часи, про свою боротьбу з фашистами? — сказав я, дивлячись нагору. — Може, й не були таким уже непримиренним ворогом нацизму? Ви приїхали до Стокгольма в кінці війни, і один ваш колега порекомендував вас, допоміг влаштуватись у музеї. Андерс мені розповідав. А колега цей — Скіпка. Може, все пояснюється тим, що ви були датським постачальником Скіпки? Збували йому конфісковані у єврейських родин витвори мистецтва та срібло? Ви ж торгували антикваріатом, чи не так? Андерс і про це розповідав. Тому ви й сиділи у Скіпки на гачку. І він примушував вас виконувати все, що наказував. Отож усе збігається. Замінимо лише ім'я Андерс на Мугенс — і неважко здогадатися, що серед документів можуть бути папери, які б ви охоче вилучили, перш ніж вони потраплять до рук поліції. Рекомендаційний лист Скіпки, напевне? Або щось інше в такому роді?

Ліхтарик погас, лише тьмяний вогник жеврів під стелею. Червона цятка на кінці його тоненької сигари.

— Яким же треба бути дурнем! Який же ви йолоп, Юхане, — долетіло раптом згори. Який же ви йолоп, коли думаєте, що я не використаю свого шансу тепер, коли майже все зроблено. Коли немає більше Скіпки, Скіпки, який присмоктався до мене, мов п'явка, доїв мене всі ці роки. І коли, нарешті, я знову можу вільно зітхнути, якийсь жалюгідний гендляр стає в мене на дорозі. Ні, ви сказали своє останнє слово. А крадіжка — ваших рук діло. Це й буде вашою епітафією.

— Ви про що? Яка епітафія?..

— Я сказав те, що сказав. Вас застали з убитим Скіпкою в броварні. І ви були тут, коли Карін ударили по голові. Вас сторож захопив на горищі. Але ви не встигли зробити все, для чого приходили, і пробралися сюди знову. Тільки цього разу це для вас погано скінчиться. Бо тепер пильний сторож не відчинить дверей, і вас знайдуть у залі Рембрандта.

— У залі Рембрандта?..

— Авжеж, ви правильно почули. На горищі є великі засклені отвори, які пропускають світло згори. Розташовані вони над демонстраційними залами. Довкола них — невисокі дерев'яні загорожі, щоб ніхто, бува, не впав униз. Але якщо станеться нещасливий випадок і ви в темряві спіткнетеся, то скло не витримає, і ви пролетите метрів десять чи й більше і гепнетеся на підлогу. А після цього не виживають.

— Ви хочете сказати…

— Авжеж. Ви були на горищі в оцій комірчині — прийшли глянути на вкрадені скарби. В темряві спіткнулися й упали на скло. Про всяк випадок у вас в кишені лежатиме якась невеличка річ, що-небудь із вкраденого. Так, усе це дуже й дуже сумно, Хумане, — такий приємний чоловік, такий симпатичний з виду… І вплутується в таку жахливу історію. Не пощастило. А може, справедливість узяла гору? — Він тішився своєю дотепністю.

— У вас це не пройде, — насилу видушив я з себе. — Не пройде. Вас однаково спіймають.

— Я впорався зі Скіпкою, якось упораюсь і з вами. Не так уже це важко. Візьму тільки з шафи деякі папери. Ні до чого, мабуть, щоб ваш Асплунд добрався до них.

Тут я відчув, як драбина починає сповзати. Мугенс штовхав її вниз. Потім сам він спуститься по крокві й підтягне мене, непритомного, до скляного квадрата в підлозі. Покладе на дерев'яний бортик — і штовхне. В коридорі його ніхто не встигне помітити, та й шукати ніхто не стане.

— Про решту не хвилюйтеся, — почув я з темряви голос Мугенса. — Ваша служниця знайде у вас

1 ... 55 56 57 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть ходить по музею"