Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

— Ви хочете сказати, що я виступаю як дійова особа у ваших умоглядних домислах? Щойно ви говорили про Бенгта й Андерса. Тепер і я, виходить, сподобився цієї честі.

— Вам, звичайно, моя поведінка здасться дивною, — погодивсь я. — Але мені відомо, хто причетний до крадіжки. І хто вбив Скіпку.

— Андерс?

Я кивнув.

— Скіпка займався безліччю справ. Був, між іншим, і консультантом із страхування. Як він сам себе іноді називав. Ви знаєте, що роблять ті люди?

— Не маю уявлення.

— Так от, вони таємно інформують страхувальні компанії. Скіпка, наприклад, одержував винагороду за те, що повідомляв, де перебувають украдені речі. Кілька відсотків, які можуть вирости в значну суму, коли йдеться про дорогі речі. Тому він зацікавився вашою виставкою шведських скарбів. Адже коштовніші антикварні речі навряд чи існують. Як і більш висока сума страхування. Його план був так само простий, як і геніальний. З виставки викрадають експонати. Консультант із страхування Стремберг делікатно проводить розслідування. Потім легкий натяк поліції — і все добро десь у боксі камери сховища. Експонати повертаються, виставка має рекламу, честь музею врятовано. А Скіпка одержує гроші.

— Фантастично! — приголомшено мовив Мугенс. — Геніально задумано.

— І не менш геніально здійснено. Сторожів присипляють. Злодій вичікує на горищі. Потім скрадається вниз, відключає сигналізацію, забирає регалії й повертається у свою схованку. А коли доскіпливі поліцейські розходяться по домівках, зникає і злодій. Тихо і спокійно, через чорний хід.

— Але як він увійшов? То Скіпка сам сюди забрався?

— Ось у цьому й полягає геніальність плану. Просто він знайшов собі помічника. Одного з працівників музею, хто знає сигналізацію, має ключі і кому відомо про горище та підвал. І, що найголовніше, хто захотів із ним співробітничати. Кого він підчепив на гачок, і добре підчепив.

— Ви, як я розумію, натякаєте на Андерса?

Я кивнув.

— Авжеж. Це був заступник директора музею Андерс Брун.

— Але ж це безглуздо! — здивовано вигукнув Мугенс. — Я не можу навіть уявити собі Андерса, який краде експонати з власного музею. Нісенітниця якась. Він же буде тут директором. Завтра це стане відомо.

— У цьому й розгадка. Всі ці роки Андерс мріяв стати директором Національного музею. Працював, надсаджувався. Ця посада — мета всього його життя. Використавши Андерсове шанолюбство як важіль, Скіпка й проник у музей.

— Нічого не розумію.

— А ви подумайте. Щоб здобути цю посаду, Андерс ладен на що завгодно. І раптом хтось погрожує йому. Мовляв, коли він не стане співробітничати, керівництву передадуть такі відомості про нього, що кар'єру його можна вважати закінченою.

— Які ж це відомості?

— Давня, звичайна історія. Банальні причини. Гроші, матеріальні ускладнення. Андерс двічі розлучений. Дві дружини, два виводки дітлашні, обом аліменти. Нова шикарна машина і смак до життя. А надто — жінки.

— Ви масте на увазі розтрату?

Мугенс закурив сигарету.

— Розтрат у нього не було. Він шихрував із картинами. Можливо, Скіпка давав Андерсові в борг, чудово розуміючи, як у того сутужно з грішми. Потім йому сяйнуло, що можна продавати Андерсові картини. Хіллестрема, приміром. До мене сьогодні зайшла одна літня дама і сказала, що продала музею через посередництво Скіпки картину Хіллестрема за десять тисяч. Хоча насправді Хіллестремові картини коштують набагато більше. От я й подумав, що різниця осіла у Скіпки в кишені. Але вони, мабуть, поділили гроші.

— Як це поділили?

— Дуже просто. Дама одержує свої десять тисяч. Скіпка отримує двадцять тисяч від Андерса, а квитанцію виписує на тридцять. Отож зиск вони ділять. Андерсові треба було вилучити ту квитанцію. Тому на Карін і вчинено замах.

— Ви, здається сказали про якісь калоші. До чого тут вони.

— А от послухайте! Я недаремно про них згадав. Адже як усе було? Андерс непомітно лишається в музеї різдвяного вечора. Пробирається на горище, після того як домішав чогось у страви, залишені для сторожів. Десь близько другої він спускається, відключає сигналізацію і бере що йому потрібно. Знову крадеться нагору, ховає здобич — і йде до себе в кабінет. Де й сидить, не вмикаючи світла,

— Але як же це? Адже він відповів з дому по телефону, коли подзвонили з поліції. І ніхто не виходив з музею між другою і пів на п'яту. Інакше на снігу лишилися б сліди, хіба не так?

— Все це так. Але по телефону відповів на дзвінок із поліції не Андерс.

— Хто ж тоді?

— А Скіпка. Стіг Стремберг. Адже поліцейський, який дзвонив, не знає його голосу.

— Дивовижно! Просто неймовірно!

— Але це ще не все. Тут був тонкий розрахунок. Андерс передбачив, що під час ранкового переполоху всі бігатимуть коло вітрин як очманілі й нікому не буде діла до того, чи справді він увійшов через головний вхід і якщо увійшов, то коли.

— Так, розумію. Ну, а калоші? До чого тут калоші?

— Отут він і перемудрував. Коли я вперше зайшов у кабінет до Андерса, Карін мимохідь сказала, що його калоші наскрізь промокли і вона поставила їх на газету біля радіатора. Та, згідно з поліційним звітом, ні на сходах, ні в коридорах не виявлено ніяких слідів. Отже, він був такий передбачливий, що зумисне намочив їх у туалеті, адже надворі була сльота.

— Ну, а Скіпка? Навіщо його вбили?

— Я думаю, що поліція виявилась меткішою, ніж хотілося б Андерсові. Тоді він злякався й вирішив заплутати сліди. І хитро придумав. Довідавшись, що двоє терористів із «Червоного серпня» сидить у шведській тюрмі, він і надіслав листа з вимогою обміну. Але не повідомив про це Скіпку, а той занервувався, думаючи, що його вплутують у якісь складні політичні інтриги, запідозрив підступ. Тут і з'ясувалося, що його, Скіпку, краще прибрати.

— Ви маєте якісь докази? Все це, звичайно, звучить непогано. Але ж потрібні й докази…

— Ходімо на