Читати книгу - "Смерть ходить по музею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він відкашлявся, але сидів так само тихо.
— Вам потрібні були гроші, й у вас з'явилася можливість підставити ногу Андерсові, щоб він уже ніколи не став директором у жодному з музеїв. І остання, але дуже істотна обставина. Дуже істотна обставина. Дуже істотна. Адже нічого не пропало б, усе мало повернутися назад цілим і неушкодженим. А гроші все одно з'явилися б, бо Скіпка поінформував би страхувальні компанії й одержав відсотки за те, що ви з ним украли. Підсумок блискучий: кар'єру Андерса зіпсовано, а ви розрахувалися б з усіма боргами та ще й мали б чистий прибуток. Держава, скіпетр і таке інше невдовзі знову засяяли б у вітринах, а Скіпка підрахував би свої комісійні, якими його ощасливили вдячні страхувальні компанії. Чудова картина, правда ж?
Я помовчав, а тоді провадив:
— Єдине, чого я не зрозумів: як усе-таки Скіпці пощастило спіймати вас на гачок? І навіщо ви потім убили його, та ще й наділи корону мерцеві на голову? Але тепер я починаю розуміти. Я знаю, чого ви шукаєте в тих паперах. Скіпці стало відомо, не знаю, яким чином, що ви шахрували із звітами за преміальні фонди. Якщо це вийде назовні, вашому майбутньому кінець, з музею вас попросять. А на іншій роботі ви себе й уявити не можете. Скіпка, мабуть, роздобув якісь папери, що викривали ваші махінації. Вам треба було повернути їх, так само, як і боргові розписки за свої «позички», чи, точніше, плату за зроблені послуги. Інакше він і надалі тримав би вас у руках, навіть якби ви пішли в поліцію. Але Скіпка злякався і подзвонив мені. Бо ви забули зробити одну річ.
Я підвівся з за канапи. В ногах у мене закололо. До стола я не підійшов, а зручно вмостився біля канапи, на стільці з високою спинкою.
— Ви забули повідомити Скіпку про те, що запропонували урядові обміняти вашу здобич на ув'язнених в Кумлі терористів. Ви не обумовили цього із самого початку, і він вирішив, що ви хочете його ошукати. Він не знав, що ви просто злякалися мого стеження й надумали залишити фальшивий слід, на який поліція охоче клюнула. Але Скіпка не знав про ваші хитрощі, подзвонив мені й усе розповів. А цього йому робити було не слід, правда ж? І ви застрелили його, потім узяли з сейфа свої папери, корону наділи йому на голову, а в руку вклали скіпетр. Ви ж не були зацікавлені в тому, щоб королівські регалії пропали. А решта вкрадених скарбів, мабуть, лишилася на горищі. Отож ви добре заробили на цій справі. Поправили своє матеріальне становище, дали щигля Андерсові й примусили замовкнути Скіпку. Тепер вам лишилося тільки переглянути звіти на столі, щоб завтра не сталося чогось непередбаченого.
В роті у мене було сухо, хоч серце вже билося досить спокійно. Треба тільки не мовчати, і все буде гаразд. Так мені уявлялось.
Нарешті він поворухнувся. Закурив сигарету. Сірник черкнув об коробку і спалахнув жовтим полум'ям, не освітивши, проте, його обличчя. Замість цього полум'я засліпило мене.
І водночас із спалахом сірника, який освітив темряву, мені зненацька сяйнуло: я помилився.
Ні! Той, хто сидів біля письмового стола, міг бути ким завгодно, тільки не Бенгтом. Він сидів і, певне, всміхався. Слухав мої просторікування і всміхався. Сміявся над моєю недоумкуватістю.
Я раптом зрозумів: цей чоловік мав алібі на різдвяну ніч. Справді, він теж знав усе про лабіринти музею. Знав, де сигналізація, можливо, виготовив копії ключів. Він був десь поблизу ресторану і обробив різдвяну вечерю сторожів. Проте він більше залежав від Скіпки, ніж будь-коли міг залежати Бенгт. Тому він тут і сидів, у темному кабінеті Карін, гортав папери. Існував принаймні один такий документ, який перед нарадою, що почнеться через кілька годин, йому треба було підмінити.
— Чи знаєш ти, що прагнеш недосяжного? — повільно промовив я. Зрозумівши, нарешті, хто сидить за столом, я раптом відчув цілковиту байдужість. Ніби це мене більше не обходило. Очевидно, реакція після першого нервового напруження. Я був наче вичавлений лимон, я майже співчував йому. — Якби ти був не такий вигадливий і менше думав про всі деталі, ти, можливо, і впорався б. Але тебе підвели калоші, Хіллестрем і охорона. А найдужче калоші. Мені дуже шкода, Андерсе.
XXVIII
Він осліпив мене своїм ліхтариком. Потім підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув світло. Проте я побачив не Андерса Бруна. Це був Мугенс Анд. Добродушний датчанин. Шеф відділу інформації і колишній учасник Опору. Він усміхався до мене.
— Цікаво, чи ви сповна розуму, — сказав він приязно і сів зі мною на канапу.
— Мугенс? — пробелькотів я, мружачись на світло. — Але… Я думав…
— Спершу ви подумали, що я Бенгт, потім — що Андерс. Ну що ж, я слухаю далі. Шерлок Холмс розповідає про свої пригоди. — Він засміявся.
— Але що ви тут робите серед ночі?
— Річ у тім, що я, як ви, мабуть, пам'ятаєте, тут працюю. А завтра в нас незапланована нарада. Ми маємо скласти бюджет. Цими грішми мені доведеться обходитись цілий рік. Я сидів удома й працював, але мені забракло деяких матеріалів, які я на час залишив у Карін. Тому я й заїхав до музею, щоб забрати свої папери. Нічого дивного в цьому не бачу. Та більш ніж дивно застати тут вас. Торговця антикваріатом, який сидить і базікає сам із собою про найфантастичніші речі.
— А ліхтарик? — запитав я. — Навіщо вам ліхтарик?
— Освітлення на сходах і в коридорі не вмикається. Таке іноді буває. Ліхтарик я ношу для того, щоб присвічувати собі, коли йду через сквер. У мої роки доводиться остерігатись, коли на вулиці слизько. А лампа на письмовому столі несправна.
— Несправна, — визнав я. — Я викрутив лампочку. Сьогодні ввечері за цим столом поранили Карін. Комусь, очевидно, потрібні були її папери. І я лишився, щоб глянути, чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.