Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Смерть ходить по музею 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смерть ходить по музею" автора Ян Мортенсон. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 59
Перейти на сторінку:
на дзвінки. А потім ви вийшли через головний вхід, повз охорону. Правду я кажу чи ні?

Він відкашлявся, але сидів так само тихо.

— Вам потрібні були гроші, й у вас з'явилася можливість підставити ногу Андерсові, щоб він уже ніколи не став директором у жодному з музеїв. І остання, але дуже істотна обставина. Дуже істотна обставина. Дуже істотна. Адже нічого не пропало б, усе мало повернутися назад цілим і неушкодженим. А гроші все одно з'явилися б, бо Скіпка поінформував би страхувальні компанії й одержав відсотки за те, що ви з ним украли. Підсумок блискучий: кар'єру Андерса зіпсовано, а ви розрахувалися б з усіма боргами та ще й мали б чистий прибуток. Держава, скіпетр і таке інше невдовзі знову засяяли б у вітринах, а Скіпка підрахував би свої комісійні, якими його ощасливили вдячні страхувальні компанії. Чудова картина, правда ж?

Я помовчав, а тоді провадив:

— Єдине, чого я не зрозумів: як усе-таки Скіпці пощастило спіймати вас на гачок? І навіщо ви потім убили його, та ще й наділи корону мерцеві на голову? Але тепер я починаю розуміти. Я знаю, чого ви шукаєте в тих паперах. Скіпці стало відомо, не знаю, яким чином, що ви шахрували із звітами за преміальні фонди. Якщо це вийде назовні, вашому майбутньому кінець, з музею вас попросять. А на іншій роботі ви себе й уявити не можете. Скіпка, мабуть, роздобув якісь папери, що викривали ваші махінації. Вам треба було повернути їх, так само, як і боргові розписки за свої «позички», чи, точніше, плату за зроблені послуги. Інакше він і надалі тримав би вас у руках, навіть якби ви пішли в поліцію. Але Скіпка злякався і подзвонив мені. Бо ви забули зробити одну річ.

Я підвівся з за канапи. В ногах у мене закололо. До стола я не підійшов, а зручно вмостився біля канапи, на стільці з високою спинкою.

— Ви забули повідомити Скіпку про те, що запропонували урядові обміняти вашу здобич на ув'язнених в Кумлі терористів. Ви не обумовили цього із самого початку, і він вирішив, що ви хочете його ошукати. Він не знав, що ви просто злякалися мого стеження й надумали залишити фальшивий слід, на який поліція охоче клюнула. Але Скіпка не знав про ваші хитрощі, подзвонив мені й усе розповів. А цього йому робити було не слід, правда ж? І ви застрелили його, потім узяли з сейфа свої папери, корону наділи йому на голову, а в руку вклали скіпетр. Ви ж не були зацікавлені в тому, щоб королівські регалії пропали. А решта вкрадених скарбів, мабуть, лишилася на горищі. Отож ви добре заробили на цій справі. Поправили своє матеріальне становище, дали щигля Андерсові й примусили замовкнути Скіпку. Тепер вам лишилося тільки переглянути звіти на столі, щоб завтра не сталося чогось непередбаченого.

В роті у мене було сухо, хоч серце вже билося досить спокійно. Треба тільки не мовчати, і все буде гаразд. Так мені уявлялось.

Нарешті він поворухнувся. Закурив сигарету. Сірник черкнув об коробку і спалахнув жовтим полум'ям, не освітивши, проте, його обличчя. Замість цього полум'я засліпило мене.

І водночас із спалахом сірника, який освітив темряву, мені зненацька сяйнуло: я помилився.

Ні! Той, хто сидів біля письмового стола, міг бути ким завгодно, тільки не Бенгтом. Він сидів і, певне, всміхався. Слухав мої просторікування і всміхався. Сміявся над моєю недоумкуватістю.

Я раптом зрозумів: цей чоловік мав алібі на різдвяну ніч. Справді, він теж знав усе про лабіринти музею. Знав, де сигналізація, можливо, виготовив копії ключів. Він був десь поблизу ресторану і обробив різдвяну вечерю сторожів. Проте він більше залежав від Скіпки, ніж будь-коли міг залежати Бенгт. Тому він тут і сидів, у темному кабінеті Карін, гортав папери. Існував принаймні один такий документ, який перед нарадою, що почнеться через кілька годин, йому треба було підмінити.

— Чи знаєш ти, що прагнеш недосяжного? — повільно промовив я. Зрозумівши, нарешті, хто сидить за столом, я раптом відчув цілковиту байдужість. Ніби це мене більше не обходило. Очевидно, реакція після першого нервового напруження. Я був наче вичавлений лимон, я майже співчував йому. — Якби ти був не такий вигадливий і менше думав про всі деталі, ти, можливо, і впорався б. Але тебе підвели калоші, Хіллестрем і охорона. А найдужче калоші. Мені дуже шкода, Андерсе.


XXVIII

Він осліпив мене своїм ліхтариком. Потім підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув світло. Проте я побачив не Андерса Бруна. Це був Мугенс Анд. Добродушний датчанин. Шеф відділу інформації і колишній учасник Опору. Він усміхався до мене.

— Цікаво, чи ви сповна розуму, — сказав він приязно і сів зі мною на канапу.

— Мугенс? — пробелькотів я, мружачись на світло. — Але… Я думав…

— Спершу ви подумали, що я Бенгт, потім — що Андерс. Ну що ж, я слухаю далі. Шерлок Холмс розповідає про свої пригоди. — Він засміявся.

— Але що ви тут робите серед ночі?

— Річ у тім, що я, як ви, мабуть, пам'ятаєте, тут працюю. А завтра в нас незапланована нарада. Ми маємо скласти бюджет. Цими грішми мені доведеться обходитись цілий рік. Я сидів удома й працював, але мені забракло деяких матеріалів, які я на час залишив у Карін. Тому я й заїхав до музею, щоб забрати свої папери. Нічого дивного в цьому не бачу. Та більш ніж дивно застати тут вас. Торговця антикваріатом, який сидить і базікає сам із собою про найфантастичніші речі.

— А ліхтарик? — запитав я. — Навіщо вам ліхтарик?

— Освітлення на сходах і в коридорі не вмикається. Таке іноді буває. Ліхтарик я ношу для того, щоб присвічувати собі, коли йду через сквер. У мої роки доводиться остерігатись, коли на вулиці слизько. А лампа на письмовому столі несправна.

— Несправна, — визнав я. — Я викрутив лампочку. Сьогодні ввечері за цим столом поранили Карін. Комусь, очевидно, потрібні були її папери. І я лишився, щоб глянути, чи

1 ... 53 54 55 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть ходить по музею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть ходить по музею"