Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Барановський наб­ли­зив­ся до Не­ми­ро­ва й по­ба­чив, що во­ро­та в місто за­чи­нені й замк­нуті. Якісь гультяї й п'янич­ки вис­ко­чи­ли на вал і за­гу­ка­ли з-за час­то­ко­лу: «Йдіть собі геть! Тут вже не­ма й ду­ху лядсько­го! Не знаємо ми тво­го па­на! є в нас дру­гий пан, Бог­дан Хмельницький».

З та­кою од­повіддю Ба­ра­новський вер­нув­ся до кня­зя Єремії. Виш­не­вецький аж скипів од лю­тості, роз'ярив­ся, бігав ко­ло сво­го на­ме­ту, на­че навіже­ний, ма­хав ру­ка­ми, кри­чав, як ска­же­ний.

- Мої піддані, мої не­вольни­ки сміють мені так го­во­ри­ти! Замк­ну­ли во­ро­та пе­ред моїм пос­лан­цем і не да­ють харчі! Дра­гу­ни, на коні! Ру­шай за­раз на Не­мирів! Я ж їм по­ка­жу па­на Бог­да­на! Бо­ком вилізуть їм ко­за­ки!

Єремія з дра­гу­на­ми в од­ну мить опи­нив­ся ко­ло Не­ми­ро­ва. В місті ко­заків бу­ло ма­ло. Міща­ни не сподіва­лись та­ко­го швид­ко­го на­па­ду. Виш­не­вецький підсту­пив до міста нес­подіва­но. Дра­гу­ни полізли на ва­ли, ва­ля­ли де­рев'яні стіни, ви­ри­ва­ли час­токіл. В Не­ми­рові самі свя­ще­ни­ки вда­ри­ли в дзво­ни на ґвалт. Міща­ни й ко­за­ки вис­ту­пи­ли на обо­ро­ну, би­лись на од­чай, але не всто­яли про­ти на­тис­ку Єреміїно­го війська. Ба­га­то міщан по­ляг­ло в битві, а реш­та по­ки­да­ла зброю й по­хо­ва­лась по льохах, пог­ре­бах та по го­ри­щах.

Князь Єремія всту­пив з військом у Не­мирів. Пе­ре­ля­кані без­не­винні міща­ни по­ви­хо­ди­ли з своїх хат і пішли до Єремії, щоб вип­рав­да­ти се­бе й усіх міщан.

- Ми ні в чо­му не­по­винні, - го­во­ри­ли во­ни, низько кла­ня­ючись кня­зеві, - ту­теч­ки по­нас­хо­ди­лось ба­га­то ли­ходіїв - ко­заків. То во­ни ста­ли тобі зрад­ни­ка­ми, то во­ни да­ли та­ку од­повідь Ба­ра­новсько­му. А ми ні в чо­му не­по­винні, нічо­го не знаємо й не відаємо. По­ми­луй нас, яс­но­вельмож­ний кня­же! Ми ладні й за­раз да­ти тобі, що ска­же твоя ми­лость.

- Приведіть мені вин­них! При­ведіть мені при­водців! - кри­чав Виш­не­вецький.

Другого дня Єремія звелів зігна­ти на май­дан усе місто, усіх міщан та се­лян. На­род стов­пив­ся на­тов­пом кру­гом май­да­ну, не­на­че на яр­мар­ку. З ни­зеньких хат виг­ля­да­ли у вікна пе­ре­ля­кані жи­ди, жидівки та міщан­ки. Тим ча­сом дра­гу­ни за­ко­пу­ва­ли в зем­лю ряд­ка­ми залізні палі, лаш­ту­ва­ли ши­бе­ниці. По дру­гий бік май­да­ну вко­пу­ва­ли в зем­лю хрес­ти, ста­ви­ли еша­фо­ти, розс­тав­ля­ли підстав­ки з ко­ло­док, на кот­рих пи­лять дош­ки. Се­ред май­да­ну жовніри нак­ла­ли здо­ро­ву ку­пу хми­зу, за­па­ли­ли ба­гат­тя й пос­та­ви­ли здо­рові ка­за­ни, заб­раті в вин­ни­цях та в бро­вар­нях, щоб гріти ок­ро­пи. Ба­гат­тя за­па­ла­ло, ок­ро­пи зак­ле­котіли. Дим підняв­ся вго­ру й зак­рив хма­ра­ми яс­не літнє сон­це. Усей май­дан не­на­че був обс­тав­ле­ний гімнас­тич­ни­ми при­чан­да­ла­ми, щоб роз­по­чи­на­ти ту гімнас­ти­ку, кот­рою так лю­би­ли в ті ча­си на­да­ря­ти Ук­раїну польські маг­на­ти, усякі По­тоцькі, Лащі, Ко­нец­польські.

- Викажіть мені на вин­них! Ви­дай­те при­водців! - гу­кав лю­тий Єремія, гар­цю­ючи ко­нем кру­гом май­да­ну.

Нещасливі за­ля­кані міща­ни по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти на де­кот­рих про­вин­ників. Єремія од­лу­чив їх і потім звелів ви­вес­ти на се­ре­ди­ну май­да­ну. Не­щас­ливі стов­пи­лись ко­ло ба­гат­тя, бліді, страшні, не­на­че мертві. Ко­ли це нес­подіва­но з то­го стов­пи­ща сміли­во вис­ту­пив один ста­рий діду­ган, здо­ро­вий та пле­чис­тий. На йо­го підго­леній го­лові круж­ком стриміла біла чуп­ри­на, не­на­че се­ред го­ло­ви на са­мо­му тім'ї ви­рос­ла здо­ро­вецька біла пе­че­ри­ця. Ста­рий жу­пан розх­рис­тав­ся на гру­дях, а з па­зу­хи ви­пи­на­лись су­хо­ребрі гру­ди, не­на­че боч­ка, на­би­та об­ру­ча­ми, виг­ля­да­ло си­ве куд­ла­те во­лос­ся, не­на­че дід нап­хав за па­зу­ху ку­де­лю вов­ни.

- Князю! Ти не ка­туй на­да­рем­но без­не­вин­них лю­дей. Ка­туй ме­не од­но­го. Я всьому да­вав привід. Я підбив і на­мо­вив міщан на повс­тан­ня. То я за­чи­нив міські во­ро­та під самісіньким но­сом тво­го пос­лан­ця. Ко­ли хоч, ка­туй, муч ме­не од­но­го і не гу­би без­не­вин­них лю­дей.

- Ти хто та­кий? Як те­бе на прізви­ще? Звідкіль ти? - крик­нув Єремія.

- Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш. Я ро­див­ся в Не­пи­тай­лівці, а хрес­тив­ся в Не­ка­зай­лівці. Я в лісі уро­див­ся, а в сте­пу ох­рес­тив­ся.

Старий діду­ган звав­ся Мех­тодь Кандзьоба. То був ста­рий за­по­ро­жець. Ро­дом він був з Не­ми­ро­ва. Як туч­на бу­ря, про­май­нув йо­го вік в Січі в бит­вах на морі й на су­хо­долі. Бив­ся він і з та­та­ра­ми, і з тур­ка­ми, і з по­ля­ка­ми. Пош­ра­мо­ва­ний, по­ру­ба­ний, ста­рий Кандзьоба до­жи­вав віку в Не­ми­рові і ждав кінця сво­го жи­вот­тя, по­пи­ва­ючи горілку. За­чув­ши про бит­ву під Кор­су­нем, за­чув­ши про за­го­ни Кри­во­но­са та По­лов'яна, Кандзьоба на­мо­вив і підняв не­мирівців на польських панів та ук­раїнських маг­натів пе­ре­вертнів.

- Хто ти та­кий, пи­таю в те­бе. Ти мій пан­щан­ний? Еге, так?

- Ні, кня­зю! Од цього ме­не бог по­ми­лу­вав. Я пан­щи­ну люб­лю, ска­за­ти по правді, як со­ба­ка ци­бу­лю.

- Ти мій, пан­щан­ний? Го­во­ри, ста­ра со­ба­ко.

- І хвос­та в ме­не не­ма. Ко­ли хоч, кня­зю, то й по­ди­вись: і од хвос­та ме­не бог ми­лу­вав, і од пан­щи­ни, - го­во­рив Кандзьоба, жар­тов­ли­вий на вда­чу.

Дід знав, що смерть йо­го за пле­чи­ма, і ду­мав своєю смер­тю спас­ти від смерті міщан. Виш­не­вецько­го він не­на­видів, а польську пан­щи­ну лю­бив, як со­ба­ка ци­бу­лю або як кіт та­ба­ку.

- Не дро­чись, кня­зю, і не ка­туй дурнісіньке лю­дей. Про ме­не, по­ло­ви­ну ме­не зва­ри в ка­зані, по­ло­ви­ну ме­не, про ме­не, хоч повісь, хоч наст­ро­ми на па­лю, або ро­би з ме­не, що хоч, бо я у всьому да­вав привід міща­нам. Це моя про­ви­на, - го­во­рив сміли­во дід Кандзьоба.

- І те­бе зва­рю в ка­зані, й тих лай­даків повішаю, по­руб­лю на шмат­ки. Ти хотів підби­ти міщан, щоб во­ни прис­та­ва­ли до Хмельницько­го? - пи­тав Єремія.

- Аякже! Ав­жеж хотів. Де вже пак не хотіти! Од цього по­жив­ку я аж об­ли­зу­юсь. Про ме­не, й зва­ри ме­не в ка­зані. Смач­на юш­ка бу­де. І сам наїси­ся, і твої жовніри насьорба­ються, як го­лодні со­ба­ки, ще й пош­ли у Вар­ша­ву польським па­нам на бен­ке­ти, бо та стра­ва бу­де доб­ра, смач­на, смачніша од ди­чи­ни. Це бу­де стра­ва, яку вжи­ва­ють гладкі пе­си­го­ловці. Про це не­ма що й ка­за­ти, - го­во­рив дід Кандзьоба.

- Мовчи, ста­ра со­ба­ко! Заціп свою ста­ру вер­шу! - крик­нув лю­тий Єремія й, на­хи­лив­шись з сідла, ляс­нув по щоці Кандзьобу.

- Овва! Оце га­разд! - ска­зав Кандзьоба, хи­мер­но вхо­пив­ся ру­кою за що­ку, - ма­ленька руч­ка, а та­ки нівро­ку дош­кульна та за­маш­ненька, ма­буть тим, що двічі хрес­ти­лась, двічі на дві віри при­ся­га­лась.

- Розпиліть оцю ста­ру со­ба­ку пил­кою по­по­ло­вині! - крик­нув князь до жовнірів.

- Певно, кня­зю, хо­чеш по­ди­ви­тись, які тельбу­хи в за­по­рож­ця Мех­то­дя Кандзьоби. Оце при­че­па! Ото ку­медія! їй-бо­гу, чуд­на оказія! - обізвав­ся за­по­ро­жець і по­чу­хав собі по­ти­ли­цю. - Бив­ся в Кри­му з та­тар­вою, бив­ся в Ца­рег­раді з тур­ком, доніс свої