Читати книгу - "Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло"

Кулемет потріщав—і замовк, спалахнула — і згасла безладна стрілянина, тихо заплюскалося рубання.

За годину закінчена була справа: загін розгромлено до щенту, більше як двісті чоловіка порубано і постріляно, коло п'ятисот узято в полон. Дві чотиригарматні батареї, 26 кулеметів, 1000 рушниць, великий запас бойової амуніції потрапили до рук козаків.

За день цвіли вже по всій окрузі червоні прапорці посланців, що скакали шляхами і путівцями. Станиці і хутори гуділи. Шкереберть'летіли ради і нашвидку обирали отаманів.

До Мигулінської з запізненням ішли сотні Казанської і Ве-шенської станиць.'

У 20-х числах квітня верхові станиці Донецької округи відкололися. Утворилася окрема округа, названа Верхнє-Донською. За окружний центр вибрано Вешенську, багатолюдну, другу в краї після Михайлівської числом і розмірами хуторів станицю. Нашвидку викраювали з колишніх хуторів нові станиці. Утворилися Шумилінська, Каргінська, Боківська станиці. І Верхнє-Донська округа, відтягавши собі дванадцять станиць і одну українську волость, зажила окремим від центру життям. До складу Верхнє-Донської округи увійшли станиці колишньої Донецької округи: Казанська, Мигулінська, Шумилінська, Вешенська, Сланська, Каргінська, Боківська, Пономарівська волость; колишньої Усть-Медведицької' Усть-Хоперська, Краснокутська і Хоперської округи: Буканівська, Слащевська, Федосєєвська.

На окружного отамана дружно обрали козака Єланської станиці, генерала, що закінчив військову академію, Захара Якимовича Алферова. Про Алферова подейкували, що він з зубожілих козацьких офіцериків вибився в люди тільки завдяки своїй дружині—бабі енергійній і розумній; казали, що вона тягнула нездарого чоловіка за вуха і не давала йому дихнути аж доки він, тричі зрізавшися, у четвертий раз все ж склав іспита до академії. 4 ,

Але тими, днями про Алферова коли й говорили, то дуже мало. Інше' притягало думки.

XXII.

Повінь тільки но почала збувати. На луках, коло городніх тинів, оголилася бура намулиста земля, смужкою лежав, залишившися після розливу, наплив: цурпалля, оскомелля сухого очерету, гілля, куга, тогорічне листя, прибитий хвилею дрям. Верби затопленого понад Доном лісу ледве примітно зеленіли, з гілок китицями висіли сережки. На тополях ось-ось готові були розпукнутися бруньки, аж коло самісіньких дворів хутора хилилися до води пагінки залитого розливом верболозу. Жовті пухнаті, мов неоперені каченята, бруньки його заринали у хвилі, погойдувані вітром.

На світанку до городів підпливали, шукаючи покорму, дикі гуси, білогорлики, зграї качок. У тубіг) вдосвіта кага-кали мідноголосі гагари. Та й: опівдні видно було, як на скуйовдженому вітром просторі Дону пестить і няньчить хвиля білопузих чирків.

Сила була того року перелітного птаства. Козаки-ятірники

*) Туба таловина на луках, звичайно поросла білим лісом, сполучена з річищем долинкою. < .

пробираючися на баркасах до начиння, на світанку, коли, винно-червоний схід' кривавить воду, бачили не раз і лебедів, що відпочивали денебудь на захищеному лісом плесі. Але зовсім дивною здалася хуторові новина, що привезли Хри-стоня і дід Матвій Кашулін: їздили вони до казенного лісу вибрати по парі дубків на хазяйські потреби і, продираю-чися гущавиною, сполохнули з байрака дику козу з підліт-ком-козеиям. Жовто-бура худорлява коза вискочила з порослого татарником і теренами байрака, кілька секунд дивилася з пагорка "на рубачів, напружено переступала тоненькими, точеними ногами, до неї тулився потомок і, почувши Христонине здивоване зідхання, так чкурнула молодим дубняком, що тільки майнули в очах козаків синьо-сизі глянсуваті скойки попитів та верблюжого кольору куций хвіст.

— Що це за штука? — пускаючи сокиру, спитав Матвій Кашулін.

В зовсім нез'ясованому захваті, Христоня ревнув на весь заворожено-мовчазний ліс:'

— Коза, значця! Дика коза, розтуди її ласку. Ми їх набачилися в Карпатах.

— Значить, війна її, сердешну, загнала на наші степи?

Христоні нічого не залишалося, як погодитися.

— Не інакше. А ти бачив, діду, козеня? Язви його... Ну, с-с-учий син, та й гарне ж! Чисто дитина, значця!

Поворітьма вони все розмовляли про небачену в краї дичину. Дід Матвій під кінець завагався: —

— А ну, як не коза?

— Коза. їйбо, коза, і ніщо інше!

— А мо... А як коза — чому рогів немає?

— А нащо вони тобі здалися, роги?

—г Не про те, що мені. Питаю, коли вона козиного роду... чому не при формі? Бачив ти кіз безрогих? То ж бо й е. Може вівця яка дика?..

— Ти, діду Матвію, значця, розум вистарів! — образився Христоня. — Піди он до Мелехових, подивися. У їхнього Грицька нагайка з козячої ноги. Признаєш, чи ні?

Довелося таки дідові Матвійові іти того дня до Мелехових. Держално нагайки Григорія і справді було майстерно обтягнуто шкірою з ніжки дикої кози, навіть малесеньке копитце на кінці збереглося ціле і було так само майстерно прикрашене мідною підковною.

На шостому тижні посту, в середу, Михась Кошовий рано-вранці поплив перевірити ятері, що стояли коло лісу. Він вийшов з дому на світанку. Мерзлякувато з'їжившись від приморозку, земля затягнулася льодком, грязиво закрутіло. Михась у ватяному піджаку, в чириках, у забратих в— білі панчохи шароварах, ішов, зсунувши набакір кашкета,

дихаючи наспиртованим від морозу повітрям, запахом прісної вогкости відводи. Довге весло ніс на плечі. Відімкнувши баркас, прудко поїхав опором, стоячи, з силою наполягаючи на весло.

Ятері свої перевірив швидко, вибрав з останнього рибу, занурив, направив ятерні крила, і, тихенько від'їхавши, вирішив закурити. На світ ледве займалося. Тьмяно зеленкувате небо на сході з-під споду неначе оббризкане було кро-вицею. Кровиця розсмоктувалася, стікала над обрієм, злотисто іржавіла. Михась простежив повільний льот гагари, закурив. Димок, танучи і чіпляючись за кущі, поклуботався убік. Оглянувши улов—три веретенки1), сазана фунтів на вісім, купу білої риби,—подумав:

"Доведеться частину продати. Ликерка зизувата візьме, на сушені грушки. обміняю; все—мати узвару колись наварить".

Покурюючи, поплив до пристані. Коло городніх тинів, де примикав він баркаса, сидів чоловік. "Хто б це?" — подумав Михась, розганяючи баркас, ловко керуючи веслом.

Під тином навпочіпках сидів Валет.

Він курив величезну, з газетного паперу, цигарку.

Тхорині, з гостринкою, оченята його сонно, обм'якло світилися, на щоках сіріла димчаста щетина.

— Ти чого? — гукнув Михась.

Погук його, мов круглий м'яч, лунко покотився по воді.

— Підпливай.

— По рибу чи що?

— На якого вона мені!

Валет тріскучо закашлявся, харкнув одразу і неохоче підвівся. Велика, не на зріст, шинеля висіла на нім, мов каптан на баштанному опудалі. Вислі краї кашкета прикривали гострі хрящі немитих, з зеленню в середині, вух.. Він недавно заявився на хутір, у супроводі недоброї слави черво-ноґвардійця. Козаки розпитували, де був після демобілізації, але Валет відповідав ухильно, зводив ці на що небезпечні розмови. Іванові Олексійовичу та Михасеві Кошовому признався, шо чотири місяці одмахав в червоноґвардій— —ському загоні на Україні, побував у полоні в гайдамаках, утік, потрапив до Сіверса, погуляв з ним круг Ростова і сам собі написав відпустку для підправки і ремонту.

Валет скинув кашкета, пригладив їжасте волоссячко, оглядаючись, підходячи до баркаса, захрипів:

—г Кепські справи... кепські... Кінчай рибку вудити! А то вудимо-вудимо, та й про все забудемо!

— Які твої новини — викладай.

]) Веретенка —невеличка чечуга.

Михась потиснув його кістляву ручку своєю просмерділою риб'ячою слизотою рукою, тёпло посміхнувся. Давня їх парувала приязнь.

— Під Мигулінською вчора червону Гвардію розбили. Почалася, брат, клочка... Шерсть летить!..

— Яку? Звідки в Мигулінській?

— Ішли через станицю, козаки всипали їм чистоти... Полонених о-яку купу до Каргіна пригнали. Там військово-польовий суд уже смалить. Нині в нас мобілізація. Гляди, он з ранку бахнуть у ДчЗвін.

Кошовий примкнув баркаса, зсипав у торбу рибу, пішов відміряючи веслом великі сажні. Валет, мов лошатко, дріботів поруч, забігав наперед, запинаючи поли шинелі, широко кидаючи руками.

— Мені Іван Олексійович сказав. Він мене допіру заступив, млин бо цілу ніч пихкав, — завізно. Ну, а він чув від самого. До Сергія Платоновича з Вешек офіцер чийсь прискакав.

— Що тепер?—по обличчі Михасевому, змужнілому і ви-линялому за роки війни, майнула розгубленість; він збоку глянув на Валета, перепитав:

— Як тепер?

— Треба подаватися з хутора.

— Куди?

— До Кам'янської.

— А там козаки.

— Лівіше.

— Куди?

— На Обливи.

— Як пройдеш?

— Захочеш — пройдеш. А ні — залишайся, хай тебе чорт у всі місця нюхає! — визвірився раптом Валет. — "Куди та куди", та я звідки знаю? Прикрутить — сам знайдеш про-лазку! Носом відшукаєш!

— Ти не гарячися. На гарячих, знаєш, куди їздять? Іван що гомонить?

— Івана твого поки розкачаєш...

— ,Ти не галасай... Баба онде дивиться.

< Вони боязко покосилися на молодичку, невістку Авдійо-вича Греха, що вигонйла з двору корови. На першому ж перехресті Михась, повернув назад.

— Ти куди? — здивувався Валет.

Не обертаючись, Кошовий мурмотнув:

— Ятері поїду зніму.

— Нащо?

— Не гинути ж їм.

— Значить, ахнемо? — зрадів Валет.

Михась махнув веслом, сказав здалека: 1 — Йди до Івана Олексійовича, а> я ятері віднесу додому і зараз прийду.

Іван Олексійович встиг уже повідомити близьких козаків. Синок його збігав до Мелехових, привів Григорія. Христоня прийшов сам, немов почуяв біду. Незабаром повернувся Кошовий, і рада почалася.

Говорили всі разом, хапаючись, щохвилини чекали дзвону на сполох.

— Іти геть зараз же! Нині ж накивати п'ятами! — гаря-чився Валет.

— Ти нам, значця, резон дай — чого ми підемо? — питав Христоня.

— Як чого? Почнеться мобілізація, думаєш—зачепишся?

— Не піду і край.

— Поведуть!

— Не одразу. Я їм не бичок на налигачі!

Іван Олексійович, що вислав з хати свою зизооку жінку сердито буркнув:

— Взяти — візьмуть... Валет справедливо каже. Тільки куди йти? От де притичина.

— Я вже говорив йому, — зідхнув Михась Кошовий.

— Та що ж ви, хіба мені найбільше треба? Один піду!

Не потрібні нюхарі! "Як, та чого, та до чого"... Он замшіють вас, та ще в тюрмі за більшовизму насидитеся!.. Жарти жартуєте? Час, ба який...