Читати книгу - "Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський"

– ІІ Світовою війною з усіма її військовими, політичними, економічними, соціальними, демокграфічними наслідками.

Впродовж останніх 28 років ми, сучасники, є безпосердніми учасниками, свідками, спостерігачами другої такої спроби.

Цією спробою є проголошена 24 серпня 1991 р. комуністами та їх тимчасовими політичними попутниками — націонал-популістами — державна незалежність: без цілі, без сенсу, без будь-якого абрису можливого майбутнього плану.

Це прямо записано в Акті про державну незалежність:

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, № 38, ст. 502)

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки п о с т а н о в л я є:

Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою.

З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція (888—09), закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності.

Голова Верховної Ради Української РСР Л. КРАВЧУК

м. Київ, 24 серпня 1991 року

№ 1427-XII

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року

Пригадавши текст цього епохального, без жодного перебільшення, документу, спробуємо «підкрутити різкість», вдивитися в його текст, вдуматися в зміст прочитаного.

Перше. Вже на титульній сторінці зошита бачимо напис: «т/с (тобто «телефон службовий» —  Д. Я.) 293-60-66, Олександр Любимович».

За десятиліття, що минули від того дня, жоден, підкреслюю, ЖОДЕН дослідник не поставив собі питання: хто цей такий, «Олександр Любимович»? Адже ім’я цієї людини навіки вписане в історію нашого народу!

Знаю відповідь без будь-якого Goggle — ми вчилися в аспірантурі в ті самі роки, тільки в різних академічних інститутах і неодноразово перетиналися впродовж усіх років.

«Олександр Любимович» — це ніхто інший як О. Л. Копиленко — доктор юридичних наук (1993 р.), професор (1999 р.), заслужений юрист України (2004 р.), академік НАН України (2018 р.) etc., etc. В 1990–2002 р. Олександр, випускник юридичного факультету Київського університету, згодом — аспірант, науковий співробітник Інституту держави і права УН УРСР/ України працював в апараті ВР УРСР/ України.

Отже, правдоподібно, саме О. Л. Копиленко є якщо не співавтором, то, принаймні, консультантом Л. Лук’яненка під час підготовки «Акту».

Друге. Читаємо початок першого речення офіційного тексту: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…»

Звірившись із будь-яким доступним джерелом, констатуємо:

1. Спроба «державного перевороту», якщо зовсім точно, спроба запровадження в СРСР надзвичайного стану, усунення від влади Президента СРСР Михайла Горбачова 19 серпня 1991 р. насправді мала місце. Лідером спротиву став тодішній Голова ВР Росії Борис Єльцин.

2. Але тільки в Москві.

3. 22 серпня, тобто за 2 дня ДО проголошення Незалежності України почалися арешти членів (один вкоротив собі віку) самопроголошеного Державного комітету з надзвичайного стану, який і «замутив» заколот з метою збереження СРСР.

4. Висновок: ніякої небезпеки, тим більше «смертельної» не існувало.

Третє. Станом на 24 серпня 1991 р. існувала не міфічна «Україна», а Українська Радянська Соціалістична Республіка, об’єкт і суб’єкт міжнародного права, одна із засновниць СРСР, Организациї Об’єднаних Націй і т. д. і т. п.

Формально вищим законодавчим органом УРСР була Верховна рада. Станом на 1991 р. — 450 депутатів ХІІ скликання, в т. ч. 370 членів КПРС. Депутати розділилися на дві головних фракції — т. зв. «групу 239» (всі комуністи) та Народну раду (126 депутатів, в т. ч. деякі демократично налаштовані члени КПРС).

Висновок: ВР УРСР могла проголосити державну незалежність виключно УРСР, а не «України» якої, на момент голосування, не існувало в природі.

Четверте. «За» Акт Незалежності проголосували 346 депутатів (решта, про всяк випадок, були відсутні, «забули», не встигли абощо.)

Висновок: державна незалежність УРСР була проголошена виключно і тільки голосами комуністів. І ніяк інакше.

П’яте. Відразу по проголошенні Акту на повний зріст постало питання правонаступництва новонародженої незалежної держави. 12 вересня 1991 р. та сама ВР спеціальним законом проголосила «Україну» правонаступницею і УРСР, і, частково, СРСР.

Шосте. Цього здалося замало. 22 серпня 1992 р. Президент Л. Кравчук прийняв останнього президента незаконної, нелегітимної, ніким не визнаної Української Народної Республіки в екзилі (тобто в еміграції). Під час урочистої зустрічі Микола Плав’юк заявив про складання своїх повноважень і проголосив Україну правонаступницею УНР. Президент Л. Кравчук прийняв ці повноваження, як і регалії президента УНР, тобто фактично визнав правонаступництво України від УНР.

Іншими словами, держава Україна є одночасно правонаступником двох державних формацій, які зі зброєю в руках в 1919–1921 рр. поборювали одна одну — УСРР/ УРСР та УНР (доби Директорії С. Петлюри, але не УНР доби М. Грушевського)! Особливу пікантність цьому надає те, що проблема правонаступництва України від УНР на законодавчому рівні не врегульована до сьогодні!