Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей "

Глава 30

Відчувши його тіло, я напружилась. Олександр обвів руками та схрестив їх на моїй талії, уткнувся носом мені в шию. Зціпивши зуби, я скинула його руки та обернулась, виставивши руку вперед. Гнівно метала блискавки. Не вірячи, що він все ж торкнувся мене. 

— Мур! Ти... Та як ти смієш!? — кричала я від злості. 

Ніколи ще не відчувала такої гіркоти образи. 

— Кохана, я маю повне право торкатись тебе, — я зітхнула від без виході та опустила руки. 
Олександр прослідкував за моїми діями, але очі його впали на мою рану. За лічені секунди його обличчя змінювалось. Ще секунда і він стояв біля мене на колінах, роздивляючись невелике ушкодження, з якого стікала кров. 

Хоча яке до біса там ушкодження!? Зараз мене не це хвилює. 

Віддихнула Олександра та пішла з душової. Закуталась об рушник та попрямувала на вихід. 

Ще не вистачало, щоб у лікарню мене потягнув. Заживе, мов на собаці. Рана до того ж не глибока. 

Не люблю запах ліків та хлорки.  

Зайшла у темну кімнату, яку ледь освітлював місяць з вікна, оглянулась та, побачивши ліжко, лягла на нього. Безсило позіхнула та прикрила очі. Хотіла страшенно спати. 

Але й тут не вдалось. Відчула, що за мною прогнулось ліжко. Я шумно видихнула та обернулась. 

— Навіть не думай, — ткнула йому пальцем в лоб. 

— А я хочу з тобою, — ігноруючи мене, вмостився поряд. 

— Тоді я піду в іншу кімнату, — розізлилась та почала вставати, але цей негідник притягнув мене за плечі до себе і я уткнулася носом в його гарячі та оголені груди. 

По тілу пройшовся знайомий озноб. І в пам'яті спливли наші спільні ранки, ночі та пікантні сцени. Я проковтнула слину та спробувала відпихнути чоловіка. Виставила перед собою руки та натисла на його груди, але марно. Він тримав мене міцно. 

— Ай, ай... Олександре, — закричала та застогнала я. 
Не бачачи іншого виходу, як вибратись. І це спрацювало. Він спохватився, увімкнув світло та підлетів до мене зі швидкістю кулі.

— Сильно болить? — почав нервуватись, погладжуючи своє волосся в божевільному ритмі. 

— Трішечки, ти не міг би принести мені бинта і все необхідне? — попросила його. — Не забудь про знеболююче, — кинула йому в слід і розпласталась на ліжку. В мене визрів чудернацький план. 

Коли він повернувся з усім необхідним, присів біля мене. Я спочатку розгубилась, коли він схилився над моєю ранкою, а потім скипіла. 

— Мур, — прошипіла я. — Я хочу пити. Принеси мені чаю, — спокійніше промовила. — Я сама все зроблю, — додала, коли він не поспішав йти. 

Все ж не охоче, але він пішов, а я швидко підірвалась з ліжка. Ну, не зовсім так швидко, як я вам намалювала. Але підійшла до дверей та провернула замок. Коли почула його клацання, то видихнула з полегшенням. Сіла на ліжко, обробила швидко собі рану, перев'язала бинтом та виключила світло. Вмостилась на ліжку та чекала. Олександр не змусив це довго робити. Уже за хвилину я почула, як він намагається відкрити двері, шарпає їх та стукає. 

— Кохана, що ти надумала!? — кричав за дверима той негідник, а я розкинула руки та ніжилась на ліжку. Мовчки. Не сказавши ні слова.  — Кохана, відчини, — благав він.

Я що, схожа на дурепу? Еее... Ні. Хай помучиться. 

Я накрилась ковдрою з головою та просто відключилась. Все ж сирість і холод добре мене виснажили. 

*** 

Ранок настав несподівано. Не встигла й очі закрити, як уже прокинулась. Ліниво потягнулась та сповзла з ліжка. Пішла до душу. Знайшла там нову зубну щітку, почистила зуби, розчесала своє заплутане волосся та вийшла в кімнату. Оглянулася та помітила інші двері й пішла туди. Відкрила їх та остовпеніла. Всі мої речі знаходились тут. Це була величезна гардеробна. Значить, той покидьок перевіз усі мої речі сюди? Свиня! Добре, хоча б не викинув. Уже щось хороше. 

Знайшла зручну сукню синього кольору та накинула на своє оголене тіло. Вийшла з гардеробної та відчула бурчання в животі. Страшенно зголодніла. Не хотілося мені зараз виходити, але я не мала вибору. Я вже й не пам'ятаю, коли останній раз тримала щось у роті. 

Зітхнула та відкрила двері. В ноги впало щось тяжке. Я злякалась та відскочила. 

— Олександре! Якого біса!? — заверещала я. 
Невже він всю ніч спав під дверима? Ого-го...

Олександр ліниво потягнувся на підлозі та сів. Спочатку його очі були закриті, а потім він подивився пильно на мене. Я відступила інтуїтивно та ледь не перечепилась через ліжко. Обійшла його та стала позаду. 

— Чого ти спав під дверима? — обережно запитала, ковтаючи свій страх. 
Все ж я розуміла, що він мені це так не подарує. 

— Бо ти не захотіла впускати мене, — спокійно та втомлено потер очі. 

— Хм... А ти не міг знайти іншу кімнату? — недовірливо дивилась на нього. 

— Не міг, — прохрипів він. 
Певно, захворів? Але яке мені до нього діло? — У всіх інших кімнатах ще йде ремонт, тому це єдина кімната, яка з ліжком та душем, — його спокійність мене лякала. 

Або він ще не прокинувся, або не матиме до мене претензій. Щось одне із двох. 

— А кухня хоч є? — запитала, коли знову забурчав живіт. Олександр похитав головою і я проковтнула свій голод далеко, бо їжу тепер потрібно або замовляти, або йти в кафе. 

Олександр піднявся та підійшов до ліжка, втомлено сів та прикрив очі. 

— Нам потрібно поговорити, — прошепотів він, хриплячи. 

— Про що? — не довірливо запитала та не поспішала вийти зі свого сховку.

— Про нас... про мене, про тебе, — заговорив він. — Також про сім'ю Кларка і Маріель, — на останньому імені він ледь не заїкнувся та скривився. 

— Не хочу, — зітхнула. 
Я так хотіла все дізнатись, а тепер страшенно боюсь. 

— Якщо ми не поговоримо, то ти й надалі будеш до мене ставитись, як до ворога, — зітхнув він. 

— А хіба це щось змінить? Ти викрав мене. Твій охоронець ледь мене життя не лишив. А чого коштує твоя зрада? — виплюнула я, скривившись. Огидно! Все таке огидне.