Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

вправність і досвід, не міг навіть піднятися вище службовця із заробітком тридцять п’ять шилінгів на тиждень. Чоловіком він був сварливим, пригніченим великою родиною й обуреним удаваною Філіповою зверхністю. Він знущався над ним через те, що той був освіченішим, кепкував із його вимови, не міг пробачити йому акценту кокні та, розмовляючи, навмисно перебільшено перекривлював його. Спочатку чоловікова поведінка була просто непривітною та огидною, але, збагнувши, що Філіп не має хисту до бухгалтерської справи, Томпсон почав із задоволенням над ним знущатися; його атаки були грубими і дурнуватими, але зачіпали хлопця за живе, і той, захищаючись, поводився зверхньо, хоча зовсім не почувався кращим.

— Приймали зранку ванну? — цікавився Томпсон, коли Філіп запізнювався на роботу (його пунктуальності не вистачило надовго).

— Так, а ви хіба ні?

— Ні. Я ж не джентльмен, а простий службовець, і купаюся щосуботи ввечері.

— Напевно, тому в понеділок ви ще сварливіший, ніж завжди.

— Чи не могли б ви великодушно поєднати кілька чисел за допомогою простого додавання? Боюся навіть запитувати про таке у джентльмена, котрий знає грецьку й латину.

— Ваші спроби іронізувати не надто вдалі.

Однак Філіп не міг не помічати, що інші службовці (неотеси з мізерними зарплатами) були кориснішими за нього. Через нього навіть містеру Ґудворсі кілька разів бракувало терпіння.

— Вам уже дійсно час розумітися на справі краще, — казав він. — А поки що ви відстаєте навіть від посильного.

Філіп похмуро слухав. Йому не подобалося, коли його присоромлювали, і він почувався приниженим, коли якось, переписуючи копії рахунків, зробив усе так, що містерові Ґудворсі довелося віддати це завдання іншому службовцю. Спочатку робота цікавила своєю новизною і з нею можна було миритися, але тепер вона ставала нестерпною, а довідавшись, що не має до таких справ хисту, Філіп зненавидів її. Частенько замість того, аби займатися дорученою йому роботою, хлопець гаяв час, малюючи невеличкі картинки на службових аркушах для нотаток. Він зобразив Ватсона в усіх можливих позах, і той був уражений його талантом. Ватсону спало на думку взяти малюнки додому, і наступного дня він передав колезі похвали від своєї родини.

— Цікаво, чому ви не стали художником? — запитав юнак. — Щоправда, грошей цим не заробиш.

Так вийшло, що за кілька днів містер Картер обідав у Ватсонів, і йому продемонстрували намальоване. Наступного ранку чоловік викликав до себе Кері. Філіп бачив начальника нечасто і дивився на нього мало не побожно.

— Послухайте, юначе, мене не цікавить, чим ви займаєтеся у робочі години, але я бачив ваші малюнки на службових бланках, а містер Ґудворсі жаліється мені, що ви працюєте недбало. Ви ніколи не станете гарним бухгалтером, якщо спатимете на роботі. Це хороша професія, і нею займаються достойні люди, але для цієї професії, вам слід… — Він замислився, як вдало закінчити речення, але так нічого і не придумавши, повторив банальне «не спати на роботі».

Можливо, Філіп міг звикнути, але було домовлено, що за рік він зможе покинути навчання, якщо робота не припаде йому до душі, та отримати назад половину платні. Він відчував, що здатний на щось більше, ніж додавати рахунки, і почувався приниженим від власної неспроможності впоратися з такими дрібницями. Вульгарні Томпсонові сцени діяли йому на нерви. У березні закінчився навчальний рік Ватсона, і Кері з жалем попрощався з хлопцем, попри те що той його не цікавив. Їх пов’язувало однаково неприязне ставлення інших службовців до тих, хто походив із трошечки вищого класу. Коли Філіп думав про те, що йому доведеться провести життя в товаристві цих зануд, у нього краялося серце. Він сподівався, що у Лондоні на нього чекає чимало дивовижних речей, але місто не дало йому нічого. Тепер Кері ненавидів його. Він нікого не знав і гадки не мав, як можна з кимось познайомитися. Він стомився від постійної самотності. З’явилося відчуття, що далі так жити неможливо. Уночі він лежав у ліжку і думав, як чудово було б ніколи більше не бачити те захаращене бюро і всіх його працівників, а ще покинути це сіре житло.

Навесні на нього чекало велике розчарування. Гейворд повідомляв про наміри приїхати на три місяці до Лондона, і Філіп страшенно хотів знову його побачити. Останнім часом він так багато читав і думав, що мозок аж кипів від ідей, які хотілося обговорити, але хлопець не знав нікого, кому б цікаві були такі абстрактні речі. Він збуджено чекав, що нарешті зможе досхочу наговоритися, і неабияк засмутився, коли Гейворд написав, що цьогоріч весна в Італії прекрасніша, ніж завжди, і він не може змусити себе поїхати геть. Він запитував, чому б Філіпу не навідатися до нього. Який сенс марнувати дні своєї молодості в бюро, коли навколо чекає такий чарівний світ? У листі було написано так:

«Дивуюся, як вам вдається з цим миритися? Тепер, згадуючи про Фліт-стрит та “Лінкольнз-Інн”, я здригаюся від огиди. Лише дві речі на світі роблять життя вартісним — кохання та мистецтво. Не можу уявити, як ви сидите в бюро, схилившись над гросбухом. А ви носите циліндр, парасольку і невеличку чорну валізу? Мені здається, що життя слід вважати пригодою, людині слід горіти яскравим, як дорогоцінне каміння, полум’ям і не ховатися від небезпек. Чому ви не поїдете до Парижа вивчати мистецтво?! Я завжди вважав, що у вас є талант».

Його порада збігалася з тим, що Філіп давненько вже обдумував мимохіть. Спочатку така перспектива його лякала, але він не міг забути про неї і після довгих розмірковувань дійшов висновку, що це єдина можливість вибратися зі свого жалюгідного становища. Усі навколо вважали, що у нього є талант; у Гейдельберзі знайомі захоплювалися його акварельними картинами, міс Вілкінсон не втомлювалася повторювати, що вони чудові; навіть на незнайомців на кшталт Ватсона його етюди справляли враження. А на Філіпа неабияке враження справила книжка «La Vie de Boheme». Він привіз її з собою до Лондона, і в найсумніші миті йому достатньо було прочитати кілька сторінок, аби перенестися на ті чарівні горища, де Родольфе та його друзі танцювали, кохали і співали. Філіп почав мріяти про Париж так само, як колись мріяв про Лондон. Картини були його пристрастю, то хіба він не зможе малювати не гірше за інших? У листі до міс Вілкінсон хлопець поцікавився, скільки йому знадобиться грошей, щоб жити в Парижі. Жінка відповіла, що йому цілком вистачить вісімдесяти фунтів, і поставилася до його проекту із захватом. Вона писала, що він вартий більшого, ніж гаяння часу в бюро.