Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Операція пішла не за планом, і ми потрапили за лінію розмежування без підтримки: з якоїсь причини десантники не пішли за нами підкріпленням, піхота була відрізана від наших танків. У таких умовах єдиний шлях — повертатися. Таке рішення прийняв і командир групи: ми почали рухатися через Спартак на Зеніт. Але «сепари» підбили наш танк із гранатомета, він уже був не на ходу. Ба більше, на нас почав рухатися їхній Т-72. Найгірше було те, що ми перебували в тилу ворога й до своїх було далеченько. Більше цього, мій навідник Іван Ляса, який дивом пересувався самотужки, був поранений у голову.

Довго не думаючи, ми заскочили до якогось сараю неподалік. Думав тоді: будуть йти свої, то з боєм можна буде прорватися до них, а якщо своїх не доче­каємося, то в темряві рушимо до наших позицій. Звісно, ми могли б вийти до дороги, де стояв наш підбитий танк, але вона прострілювалася на багато метрів. До наших можна було потрапити через поле, але воно теж було відкрите, вдень ми б були в них як на долоні.

З про­тилежного боку того сараю — височенний паркан, вищий за мене, — ми б просто через нього не перелізли з пораненим Іваном. Та й що за тим парканом? На жаль, ми не врахували, що Іванове поранення залишило на снігу криваві сліди, по яких «сепари» нас швидко вирахували. Хвилин через десять бойовики вже увірвалися до того сараю, де ми хотіли перебути до темряви. Це була група так званих «казаків» і кілька людей із батальйону «Восток» — це саме ті, хто брали мене в полон. До речі, уже біля Путилівського мосту були ще бойовики з «Сомалі», це вже «Гіві», і зенітна батарея із «ЗУшками». Немаленьке таке угруповання. Але, думаю, якби ми мали підтримку на Спартаку, то його б наші сили взяли, бо «сепари» уже були налаштовані йти геть з тих позицій.

Але повернуся до того сараю... Я розумів, що в тій хаті два на два метри чинити спротив втрьох із важким «трьохсотим» — те саме, що просто всім злягти на місці. Мені в голові одразу промайнув той великий обмін 2014-го: «Хмм... там було 150 на 250. Ну, дістанеться нам зараз трохи від «сепарів», трохи посидимо, перетерпимо, але потім таки поміняють». І це був єдиний варіант, бо так тупо в тій хаті вмирати не хотілося... Зрештою, ніхто нас і не питав, які наші подальші плани: залетіли з пострілами та криками зо десять бойовиків. Вбігаючи, одразу зламали мені ніс, інші тим часом взялися волокти нашого пораненого Ваньку. Склалося враження, що вони й самі спершу не знали, що з нами робити: затягнули до собачого вольєра в сусідній хаті й почали комусь дзвонити. Підозрюю, що їм наказали не вбивати нас, і вони почали буцати нас, копати, ставити на коліна, приставляли ніж до горла, а тоді добряче покололи нас ножами — спину, руки, ноги; хотіли ці «казачки» чуба мого козацького підпалити, але не вдалося. А тоді ще й змушували показувати на карті наші позиції. Я вже добре розумів, що вони нас не розстріляють, — ми потрапили в полон.

Над головами загриміло: і ми, і вони зрозуміли, що це мінометний обстріл. Тоді нас швидко завантажили в машину й повезли до Будьонівського району Донецька, на вулицю Травневу, 66. Вони називали це місце «Баня», хоча до війни це було відділення «Нової пошти», яке «казачки» просто «віджали». Підвал цієї будівлі став першим і найстрашнішим місцем мого утримання. Я там пробув 3,5 місяці. Камера, розміром десь 6 на 5 метрів, де нічого немає, навіть вікон, а тільки вхідні двері та стіни. На підлозі — кахельна плитка, замість ліжок — піддони, на яких було розкидане якесь шмаття, схоже на колишні ковдри, і старі бушлати. Замість туалету — два відра, які вони раз на день виносили. Переодягнутися було ні в що, тому всі 3,5 місяці я там був у тому одязі, в якому мене взяли в полон. Воду приносили в п’ятилітровому бутлі, годували двічі на день нашвидкуруч зготованою, часто недовареною, дешевою кашею, здебільшого це було пшоно. У тій камері сиділи тільки я й Іван, а механіка Діму Костецького одразу повезли до Захарченка.

До речі, Івана, який був поранений в голову, спершу поклали до лікарні Калініна: здається, йому зробили трепанацію черепа й видалили два осколки. Але як тільки він прийшов до тями після наркозу, із зашитою головою Ваньку стягнули з лікарняного ліжка і кинули до мене в підвал.

З нами сиділи ще двоє: Едвард Коп, громадянин Великобританії (Богдан згадує, що Едвард назвався нащадком Джона Юза, якого вважають засновником Донецька; в якийсь момент його відвезли на кордон із РФ і слід британця загубився. — Авт.) та Сергій Дмитрук, якого полонили ще восени 2014-го, а вже у 2015-му обміняли.

Дружина того ж дня дізналася, що я в полоні: ми з нею домовилися зідзвонюватися щодня вранці та ввечері. Але того вечора я вже був у полоні й нас повезли до їхнього «ватажка» — такого собі «атамана» Сафоненка. Цього виродка між собою «казаки» називали «Батя». Так от цей «Батя» подзвонив Вікторії й, представившись «отаманом війська Донського», сказав їй, що я в полоні. А тоді дав слухавку мені, і я підтвердив це, але сказав, що все буде добре. А наступного ранку, як я вже згодом дізнався, їй подзвонили знову й сказали, що мене буцімто розстріляли. Не знаю, як вона витримала ті три місяці, допоки не дізналася, що я все-таки живий.

З часом хлопців в підвалі більшало: з’явилися хлопці з 40-ої бригади — замполіт батальйону, два зв’язківці й водій. Так як над нами знущалися там, більше ніде так жахливо бойовики не поводилися. Від них щохвилини можна було чекати чого завгодно. Найпростіше — то побиття чи електрошокер. Бувало — стріляли над головами, нібито планували нас перестріляти. Вночі, напідпитку, дозволяли собі найгірше: просто так заходили в камеру й починали бити ногами й прикладами. Бувало, приїздили їхні «хлопці з передка»: вривалися, лупили нас і питали «Знаете, откуда мы приехали? У нас там двухсотые!» і продовжували бити руками, ногами, палками якимись, прикладом автомата, арматурою. У тому підвалі треба було просто чекати й виживати. Я не був в «Ізоляції», але, порівнюючи розповіді хлопців, які вижили там, я розумів, що в «підвалі казаків» було те саме. Водночас, як мені переповідали