Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

який помилково вважав нашу кишкову мікрофлору паразитами в чистому вигляді. Можливо, Мечников і став на хибний шлях у бажанні хірургічно видаляти нашу товсту кишку (лише щоб позбавити нас від її шкідливих бактерій), але він, схоже, був на правильному шляху у відстоюванні щоденного споживання ферментованих напоїв та сирів з умістом молочнокислих бактерій. Мечников вірив, що ці «хороші» бактерії ведуть битву з нашою природною мікрофлорою. Сьогодні ж ми знаємо, що вони якраз співпрацюють із бактеріями нашого шлунково-кишкового тракту для відлякування потенційних агресорів, таких як ротавіруси, лістерія, сальмонела та інші.

Найретельніше вивченим пробіотиком сьогодення є харчова добавка на основі надзвичайно живучого штаму бактерії Lactobacillus rhamnosus, яку її розробники з Університету Тафтса Шервуд Ґорбач та Баррі Ґолдін на честь самих себе назвали Lactobacillus GG. З початку 1960-х років Ґорбач працював із молочною промисловістю, щоб визначити найкорисніші види бактерій для перетравлення молока. Зокрема, він цікавився пошуками штамів та видів, здатних витримати тривале проживання в товстому кишечнику людини. Проте за двадцять років досліджень йому так і не вдалося знайти щось хоча б віддалено живуче серед бактерій американських, європейських або азійських молочних культур. Хоча більшість живих харчових мікробів гинуть у кислотній ванні шлунка, багато з цих молочнокислих бактерій досягали товстого кишечника неушкодженими. Проте за день чи два вони також зникали.

А потім у 1983 році до лабораторної команди Ґорбача приєднався Ґолдін, і ці двоє вчених вирішили облишити дослідження молочних бактерій, натомість пошукати корисні лактобацили в травному тракті людини. Їхній новий курс потребував співпраці колег-учених, рідних та друзів, у яких Ґолдін випрошував пожертви у вигляді зразків випорожнень.

Почавши досліджувати цей урожай, Горбач та Ґолдін склали перелік бажаних властивостей. Вони вирішили, що ідеальний кандидат для пробіотичної харчової добавки має стабільно виживати у ванні шлункової кислоти та кишкової жовчі, міцно прикріплюватись до вирощених у лабораторії клітин кишечника та бути здатним пробити собі шлях у чашці Петрі, повній нормальних кишкових бактерій, таких як E. coli, а також більш небезпечних шлунково-кишкових мікробів, на кшталт сальмонели.

Навесні 1985 року вони виділили бактерію, що показала доволі непогані результати в усіх трьох тестах: Lactobacillus GG, яка сьогодні продається як харчова добавка «Культуреле». За два десятиліття з часу відкриття цього штаму Ґорбач, Ґолдін та багато інших опублікували понад сотню наукових статей, демонструючи його корисні якості, а найбільше – здатність допомогти в запобіганні та полегшенні гастроентериту, подразнення й запалення кишечника, що може виникати в результаті зараження шлунково-кишковим мікробом або порушення мікрофлори антибіотиками.

За межами кишкового тракту (хай і недалеко) пробіотики також виявилися здатними захищати від поширених вагінальних та сечостатевих інфекцій, знижуючи ризик захворювань, що передаються статевим шляхом. На початку 1970-х років канадський уролог Ендрю Брюс показав, що жінки з рецидивними вагінальними та сечостатевими інфекціями зазвичай мають у піхвах заблукалу E. coli, тоді як вагінальна мікрофлора жінок, що рідко (або й ніколи) мають ці інфекції, складається з обраної групи лактобацил. Ці лактобацили, схоже, агресивно відбивають вторгнення незваних гостей із розташованого поблизу шлунково-кишкового тракту. Велика кількість подальших досліджень підтвердила, що здорова піхва – та, де домінують лактобацили.

У 1980-х роках Ґреґор Рейд з Університету Західного Онтаріо продовжив роботу Брюса пошуком вагінального еквівалента Lactobacillus GG. Як і Ґорбач та Ґолдін, Рейд виявив, що молочні лактобацили, такі як L. acidophilus, не мають потрібних якостей для виживання там, де він цього хотів. Не має їх і Lactobacillus GG. Він почав збирати бактеріальні мазки з піхв жінок, у яких не було вагінальних або сечостатевих інфекцій упродовж кількох років. Із сотень можливих кандидатів він ідентифікував два штами, що потужно відлякували кишкові бактерії в лабораторних умовах. Lactobacillus rhamnosus G-1 та L. fermentum RC-14 відбивають атаки потенційних конкурентів за допомогою великої кількості перекису водню та розмаїттю біосурфактантів (слизьких речовин, що заважають зачепитись іншим бактеріям). Ці дві лактобацили мали й додаткову перевагу несприйнятливості до сперміцидів, що мають підлу звичку знищувати вагінальні бактерії, а отже, відкривати шлях для інфекцій.

Тестуючи свій пробіотик, Рейд слідкував за здоров’ям понад ста жінок, які або ковтали капсулу цієї харчової добавки, або вставляли її у вигляді вагінальної свічки. В обох випадках бактерії пробіотика потрапляли до сечостатевих шляхів жінки, ставали там основними мешканцями і так відновлювали різновид лактобацильної мікрофлори, пов’язаний зі стійкістю до інфекцій. У дослідженні за участі сорока жінок, що страждали на бактеріальний вагіноз, цей пробіотик показав себе більш ефективним засобом, аніж стандартне лікування антибіотичним гелем метронідазолом. Вагінальна мікрофлора повернулась до норми у вісімнадцяти з двадцяти жінок, які приймали пробіотик, а отже, показник ефективності лікування склав 90 %. Для порівняння, метронідазол вилікував лише трохи більш ніж половину – одинадцять із двадцяти жінок. Результати цього невеликого клінічного випробування Рейд опублікував 2006-го, того самого року, коли його пробіотик уперше з’явився в американських та канадських магазинах здорового харчування під назвою «Фемдофілус».

На жаль, на кожен науково протестований пробіотик, що стоїть на полицях вітамінних крамниць та аптек, знайдуться десятки аналогічних на перший погляд продуктів, повних мікроорганізмів сумнівної користі, а іноді й без відповідного маркування. Більшість із них, мабуть, нешкідливі. Але деякі містять стійкі до антибіотиків бактерії, що надзвичайно турбує мікробіологів, які розуміють, наскільки легко гени резистентності можуть поширитись від пробіотика до кишкової мікрофлори людини, а звідти й до хвороботворних організмів. Деякі виробники пробіотиків навіть розхвалюють стійкість своїх продуктів до антибіотиків.

Рецептурні пробіотики

Бувши на початку 1980-х років ще молодим лікарем, Крістіан Роос часто замислювався над упертими рецидивами стрептококових запалень горла, що мучили багатьох пацієнтів лікарні Ґетеборзького університету в Швеції. Деякі пацієнти звертались до його клініки кілька разів на рік із вогненно-червоними мигдалинами та поцяткованим білими плямами горлом. Роос знав, що приблизно чверть із нас продовжує носити в горлі Streptococcus pyogenes навіть після того, як лікування антибіотиками знизить його чисельність достатньо, щоб зупинити активне зараження. Така живучість частково пояснювала, чому деякі люди залишаються схильними до рецидивного зараження. Але не пояснювала, чому постійними носіями мікроба стають одні, а не інші.

Чи не могло бути так, що в горлі чутливих до запалення пацієнтів Streptococcus pyogenes стикався з меншою конкуренцією, ніж у тих, що залишалися здоровими? 1985 року Роос став керівником Клініки отоларингології ґетеборзької лікарні Лундбю, де мав кращі шанси знайти відповідь на це запитання. У Лундбю Роос сподівався детальніше вивчити ці повторювані інфекції, що його зацікавили. Не менш важливо, що регулярний розклад перевірок стану здоров’я людей у цій клініці давав йому можливість брати мазки із зіва не лише хворих, але й здорових.

І дійсно, Роос виявив, що, хоча більшість людей мають у горлі велику кількість нешкідливих альфа-стрептококів, ті, що переносять Streptococcus pyogenes, зазвичай їх майже або й зовсім не мають. Можливо, «хороші» стрептококи в буквальному сенсі якраз і тримають свого проблемного родича під контролем. Передчуття Рооса підтвердив досвід однієї родини. Після того як у найменшої дитини розвинулася викликана Streptococcus pyogenes хронічна шкірна інфекція, її мати почала страждати від рецидивного стрептококового тонзиліту. Аналіз показав, що їх обох заразив один і той самий підштам, але у хлопчика тонзиліту ніколи не було.