Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

- То вас трьох… було? - Вона встала і зробила крок. - Дідусь помер. - Згадала, як вони з Аллою рилися в інтернеті та шукали інформацію про Бєлова. Їм потрібно було лише глянути інформацію про третього Бєлова і все б стало на свої місця. Але черга до нього не дійшла.

- Пробач, - Олександр теж підвівся з місця, і зробив крок вперед. - Твій брат сплутав всі мої плани на тебе.

- В цьому, що сталося трохи винна і я… Повірила Андрію, вигадала монстра. - Анжеліка зробила ще крок. - Яким ти не був.

- То ти не злишся?

- Знаєш, як казала мені моя подруга Алла, що я не вмію довго ображатися на людей, тим паче на тих, кого кохаю.

- Ти гадаєш це хороша риса чи погана?

- Надіюсь, що хороша, - її тепла мила посмішка дала зрозуміти, що Анжеліка не злиться.

- То значить можна тебе поцілувати? - Бєлов запустив пальці їй у волосся. - Відбиватися не будеш?

Анжеліка мовчки кивнула, що "ні", не буде.

Олександр тільки приблизився щоб поцілувати її, як почувся гавкіт пса.

- Руслан! - крикнула дівчина, перебивши цим наміри Бєлова її поцілувати. - Ти чуєш? Це ж гавкіт Руслана. 

- Руслан, бісів пес! - чийсь чужий чоловічий голос кричав десь там зверху. - Що ти від мене хочеш?

Пес почав гавкати нахиливши голову в яму, в якій були Анжеліка та Олександр.

 - О! Господар! А я вас повсюду шукаю… Мадам, - кивнув незнайомець Анжеліці. - Ми там браконьєрів впіймали… А що ви тут робите?

- Анжеліка, познайомся, це Олег, начальник охорони, - махнув рукою вгору Бєлов.

- Приємно познайомитися. Багато чула про вас, - дівчина загадково посміхнулася та перевела погляд на Олександра.

- Так?! А я щось про вас взагалі не чув.

- Олег… - перервав їх розмову Бєлов. - Досить теревеніти, краще допоможи дівчині вилізти.

Олег нахилився та подав руку. Анжеліка подякувала та почекала, поки Олександр теж вилізе. Він кивнув своєму охоронцю, щоб той відійшов. Той забрав пса і віддалився на декілька метрів.

- Ми сьогодні поцілуємося чи ні? - засміявся Бєлов, притискаючи до себе свою кохану, свій скарб.

- Ще встигнемо, в нас на це ціле життя попереду. - Анжеліка торкнулася до його щоки, вдивляючись в ці карі очі коханого.

- Більше ніж життя, - його губи з усією пристрастю прижалися до її губ. - Вийдеш за мене? - чоловік перервав їх поцілунок.

- Так, - тихо ледь чутно, ніби соромлячись, відповіла дівчина. 

- Більше не боїшся… монстра? - його рука дбайливо торкнулася її волосся. Олександр гладив її по голові роздивляючись кожен сантиметр її обличчя. Неначе не вірив, що Анжеліка тут, поруч. Що це не сон.

- Ні, не боюсь. Я його кохаю…

Кінець