Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

- Що ж, а тепер зробімо це, - закінчуючи промову, сліпуче посміхнувся Артур і віддав мені ножиці. Неквапливо, хоч з огляду на кількість камер і фотоапаратів, кожен момент безперечно встигли б сфотографувати, але далися взнаки мої умовляння про «максимальну кількість вдалих фотографій». Відрепитируваним жестом я перерізала червону стрічку, яка веде до просторого та світлого приміщення першого супермаркету майбутньої величезної мережі. Прогулявшись барвистими та функціональними рядами та майданчиками разом з пресою та безліччю відвідувачів (і лише з трьома охоронцями, до речі), ми вирушили святкувати в один із ресторанів. Вузьким колом – свої та кілька особливо важливих та потрібних партнерів. Це на краще, враховуючи приємну, але все ж таки втому, адже останній тиждень ми всі спали навряд чи більше, ніж по чотири години на день. Участь у підготовці захоплювала мене. Раніше я не могла уявити, що зможу осягнути тонкощі бізнесу, а тепер виходило, що знаю недоступне переважній більшості справжніх бізнес-леді. Мова, звісно, не лише про супермаркети. Адже за час, що минув з тієї далекої розмови, в якій Артур погодився посвятити мене в деталі своєї діяльності, я розібралася не тільки в теорії, а й у практиці. І поступово починала «брати участь» дедалі більше.

У будинку розгорнулася великомасштабна переробка, і ми тимчасово переїхали до столиці. Тепер жили у стильному пентхаусі, практично у самому центрі міста. Завдяки двадцять п'ятому поверху шум і метушня зовсім не напружували, та й Артуру до офісу рукою подати, але я все одно вже почала сумувати за нашим садом, чистим повітрям передмістя та прогулянками лісом.

Відсутність зрадника серед наближених неабияк полегшила нам життя, що вивело з себе Джейка. Його дурний жест - забризкані кров'ю троянди, надіслані якраз мені на День народження - перша тому ілюстрація. Добре, що Артур не дізнався. Адже мене такий сюрприз потішив, а його неминуче б розлютив. Останнє абсолютно ні до чого.

Як і поява Джейка у фіналі сьогоднішнього вечора теж загалом. Я вийшла у вбиральню поправити макіяж, а на шляху назад мене згрібли в оберемок і, затиснувши рота, витягли з чорного входу.

- Я хочу просто поговорити, - дихаючи перегаром, прошипів у вухо Джейк. Ледве відвів долоню - щоб встигнути повернути її на місце, якщо кричати здумаю.

– Де охорона?

- Вони живі, не хвилюйся.

- Ага ...

- Елізо, я нічого поганого не зроблю, обіцяю, - з благанням у голосі сказав він, - тільки вислухай.

Його дивна поведінка та моє небажання влаштовувати скандал зіграли злий жарт.

- Добре.

- Я божеволію, - гарячково прошепотів, гладячи мої плечі. - Божеволію без тебе. Я таке наробив... Мені немає прощення, знаю. Я не повинен був тебе тоді лишати…

- О, Боже, Джейк, - я повела плечима, і він прибрав руки.

- Я був такий дебіл! Бабла, влади жадав ... Не розумів, не уявляв - все це мені не потрібне без тебе. А як усвідомив, було вже запізно.

- Так, знаєш, найчастіше так і буває.

– Я не можу змінити минулого. А ось майбутнє – нормальне майбутнє збудувати можу. Ми разом можемо. Ніяких більше ігор, ніяких схем. Адже ти завжди цього хотіла, хоч і не говорила прямо. Так давай… Я знаю, десь у глибині душі ти все ще кохаєш мене. Отже, я зможу завоювати твоє прощення. Отже, є шанс. Давай поїдемо просто зараз. Далеко – на край світу. Туди, де нас ніхто не знає. Не буде тонн бабла, постійного страху, небезпеки. Нікого та нічого. Окрім нас із тобою. Тебе й мене. Ну і сонця, і океану поряд. Адже ти завжди хотіла… Що скажеш?

Саме так завжди і було. Красиві слова і навмисна пристрасть були тим, чим він мене обдурив. Я бачила тільки це – його безглузду примітивну маску, велася на карикатурну гру. Отруйна відраза до себе, наче кислота, їдко палила зсередини.

З'явився Артур. Я встигла втиснутись між ними, не даючи зчепитися в бійці.

- Навіть не думайте!

- І не стану, - відчайдушно-благальна маска миттю спала з його обличчя. Тепер воно було справжнім – таким, яким я не хотіла його бачити раніше. Тоді, в іншому житті, коли вклала свою руку в його долоню в РАЦСі, - Тому що приїхав не за дешевим скандалом, а за ще одним підтвердженням того, що я загалом і так знав. Вона була, є і буде моєю – ми обидва це знаємо, Артуре. А твоєю ніколи, вона просто з тобою. Поки що…

- Це не так, - позбавленим емоцій голосом повільно промовив Артур.

- Час покаже, - Джейк дістав із кишені смартфон і набрав номер. Сказав лише одне слово – «відпустити». А потім відсалютував нам і просто пішов.

- Артуре, ти ж знаєш, що…

- Припини без кінця це повторювати, люба, - він притис мене до грудей, - звичайно ж, я знаю. А тепер ходімо, попрощаємося з усіма - настав час закінчувати вечір, - він торкнувся моїх губ великим і вказівним пальцем, трохи потягнув, натякаючи на необхідність усміхатися. Такий дивний жест, невластивий йому. Я наказала собі розібратися пізніше - зараз і справді потрібно закінчити вечір.

Охорона була на місцях – могло б здатися, що те що трапилося, примарилося, якби не пом'ятий вигляд хлопців. Варто подумати на дозвіллі про вдосконалення служби безпеки - те, що Джейк може ось так з'являтися не діло.

- Що за херня сталася? - посміхаючись прошипів Вєталь.

- Все під контролем, забий, - відмахнувся Артур, а я поглядом благала не продовжувати питати.

Ще раз проговоривши час майбутніх зустрічей, Артур та Віталій попрощалися з партнерами. Олег спробував поговорити з Артуром з приводу інциденту прямо дорогою до наших припаркованих біля тротуару машин. Але сталося те, що сталося, звичайно ж, не через це. Плутані виправдання Олега не завадили йому та іншим охоронцям блискавично зреагувати на подальше.

Вереск шин, непомітний темний седан з тих, яких сотні на дорогах міста... Автоматна черга відразу після того, як Артур збив мене з ніг і повалив на асфальт, закриваючи собою. Мій зляканий вереск потонув у звуці пострілів наших людей у відповідь, що прогуркотіли через фатальну мить. Накатуючу істерику обірвав запах крові і пороху, що вдарив у ніздрі.