Читати книгу - "Королівський убивця"

Випив ще вина і знову закрокував кімнатами. Я ніколи не бачив його таким щасливим. Ледь не підстрибував. У нього під рукою, на столі, лежав закритий покришкою кошик, а його вміст викладено на скатертині. Вино, сир, ковбаски, мариновані овочі та хліб. Тож навіть тут, у своїй вежі, Чейд був співучасником погребової учти. Ласка Слінк вискочив з-під іншого кінця столу, спершу зиркнув на мене, а тоді перевів жадібні очі на ласощі. Чейдів голос перебив мої думки.

— Вона має значну частку таланту Чівелрі. Інстинктивне вміння піймати належну мить і добре її використати. Перейняла неуникну, безвихідну ситуацію і перетворила на високу трагедію те, що у виконанні когось дрібнішого стало б звичайною різнею. Хлопче, ми маємо королеву! В Оленячому замку знову є королева!

Його радість викликала в мене певний опір. А потім відчуття, наче мене ошукали. Я запитав, вагаючись:

— Ти справді вважаєш, що королева зробила так напоказ? Що все це було обміркованим політичним заходом?

Він перестав ходити туди-сюди й ненадовго замислився:

— Ні. Ні, Фітце Чівелрі, я вірю, що вона діяла від щирого серця. Але це не відбирає у її вчинку тактичної геніальності. Ах, ти думаєш, що я безсердечний. Або ж застиглий у своєму відособленні, через яке нічого не знаю. Та насправді я аж надто добре знаю. Знаю куди краще, ніж ти, що означають для нас сьогоднішні події. Я знаю, скільки людей сьогодні загинуло. Знаю навіть, що з нашого боку шестеро людей зазнало поранень, на щастя, незначних. Можу навіть сказати, скільки перекованих убито, а завтра-післязавтра сподіваюся знати більшість їхніх імен. А складений мною перелік додам до списку імен тих, кого відібрали в нас червоні кораблі. Це я, хлопче, стежу, щоб гаманці зі щирим золотом дісталися їхнім родичам, які лишилися в живих. Сім’ї дістануть звістку, що король вважає їхніх полеглих рівними тим своїм солдатам, які загинули в битві проти червоних кораблів. І закликає до помсти за них. Не буде приємно писати ці листи, Фітце. Але я їх напишу, рукою Веріті, з печаткою Шрюда. Чи ти думаєш, що я тільки вбиваю для мого короля?

— Даруй. Ти просто здавався таким веселим, коли я ввійшов, — почав я.

— Я і є веселий! Та й ти мав би радіти. Досі ми не мали керма і дрейфували, несені хвилями і гнані вітрами. А тепер приходить жінка, що бере в руки стерно та вказує нам курс. І цей курс дуже мені подобається! Так само, як усім у королівстві, кому вже обридло за останні роки стояти на колінах. Підіймаємося, хлопче, підіймаємося до бою!

Тоді я збагнув, наскільки Чейдове збудження викликане хвилею його люті та жалю. Я згадав вираз його обличчя, коли ми вперше в’їхали до міста Фордж і побачили, що зробили пірати з наших людей. Тоді він сказав мені, що я навчуся цим перейматися, що це у мене в крові. Зненацька я відчув слушність його радості та вхопив склянку, щоб приєднатися до нього. Ми разом проголосили тост за нашу королеву. Тоді Чейд дещо прохолов і пояснив мені причину мого виклику. Сам король Шрюд ще раз повторив свій наказ, щоб я піклувався про Кеттрікен.

— Я саме хотів порозмовляти з тобою про те, що Шрюд тепер час від часу повторює вже відданий наказ або вже зроблене зауваження.

— Я достатньо з цим ознайомлений, Фітце. Зроблено все, що можна. Проте здоров’я короля — це інша тема для іншого часу. Але щодо цього повторення, то, запевняю тебе, воно не є витвором хворого розуму. Ні. Король віддав це розпорядження сьогодні, готуючись зійти на обід. Повторив він його, аби впевнитися, що твої зусилля буде подвоєно. Він, як і я, знає, що, підіймаючи людей іти за нею, королева наражається на значний ризик. Хоча він так виразно цього не сказав. Стережи її, дбай про її безпеку.

— Регал, — чмихнув я.

— Принц Регал? — спитав Чейд.

— Це його ми мусимо остерігатися, особливо тепер, коли королева переймає належну владу.

— Я нічого такого не сказав. І тобі теж не слід, — тихо зауважив Чейд. Його голос був спокійним, але обличчя суворим.

— Чому ж ні? — з викликом спитав я. — Чому зрештою ми не можемо відверто сказати це один одному?

— Один одному могли б, якби ми були зовсім самі, та це стосувалося лише нас із тобою. Але це не той випадок. Ми — присяжні люди короля, а люди короля не розважаються навіть думками про зраду, не кажучи вже про…

Тут почувся звук, наче хтось давився, а Слінк почав блювати. На стіл, біля кошика з їжею. Він пирхав, розбризкуючи краплі слини.

— Ти, малий ненажеро! Вдавився, правда? — байдуже скартав його Чейд.

Я знайшов ганчірку, щоб прибрати. Але коли я повернувся, то Слінк лежав на боці, задихаючись, тимчасом як Чейд штрикав його блювотиння рожном. Мене самого мало не вивернуло. Чейд відсунув мою ганчірку, вручивши мені натомість тремтячого Слінка.

— Заспокой його і вливай у нього воду, — коротко наказав він мені. — Йди, старий, йди до Фітца, він про тебе подбає. — Це до ласки.

Я підніс Слінка до вогню, де він обблював мені всю сорочку. Зблизька сморід був несамовитим. Поклавши Слінка і знявши сорочку, я відчув інший, приглушений запах, гіркіший, ніж блювотиння. Коли я розкрив було рота, щоб заговорити, Чейд підтвердив мої підозри.

— Листя варти. Дрібно посічене. Прянощі в ковбасі добре приховали б смак. Сподіваймося, що вино не було отруєно, а то ми обидвоє покійники.

Від страху кожна волосинка на моєму тілі стала дибки. Чейд глянув, помітив моє остовпіння і легко відсунув мене вбік, щоб підняти Слінка. Подав йому тарілочку з водою і мав задоволений вигляд, коли Слінк сьорбнув.

— Думаю, що він житиме. Порося напхало повний рот, але він має тонший смак, ніж людина. Виблював. Рештки на столі були пережованими, але не перетравленими. Я думаю, що причиною цього був смак, а не отрута.

— Сподіваюся, що так, — слабо промовив я. Кожен мій нерв напружився, стежачи за моїм нутром. Я отруєний? Почуваюся сонним, мене нудить, паморочиться голова? У роті в мене отерпло, пересохло чи надмір слини? Зненацька я покрився потом і почав тремтіти. Тільки не це!

— Перестань, — тихо сказав Чейд. — Сядь. Випий води. Ти це собі навіюєш, Фітце. Цю пляшку було щільно закрито старим корком.