Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

— Капітане Віндгем. Настав час переводити мене до ваших колег із військової розвідки? Якщо так, не проти зачекати кілька хвилин, доки я закінчу трапезу? Не думаю, що у форті Вільяма обслуговування краще, ніж у вас.

Я мимоволі посміхнувся.

— Як на засудженого, ви справляєте враження спокійної людини, Сене.

— Засудженого, капітане? Без суду? Звісно, ви маєте рацію. Я засуджений. Хоча, упевнений, і суд буде, і так само, як і ви, не маю сумнівів щодо вироку. Але, як я вже казав, я змирився зі своєю долею. Смерті я не боюсь.

Я сів на койку.

— Чи шкодуєте про щось? Не хотіли б зняти тягар із душі?

Він проковтнув іще одну жменьку рису й обміркував запитання. Зітхнув.

— Багато про що шкодую, капітане. Думаю, що б зробив зі своїм життям, народись я за інших обставин. Батько мій завжди згадував, що я народився під напрочуд поганою зіркою. Доброю він був людиною, військовий інженер у часи афганських війн, поважав британців. Вони навіть медаллю його нагородили — індійським орденом «За заслуги» другого ступеня. І він неймовірно ними захоплювався. Саме він умовив мене поступити на державну службу. Якийсь час я вважав це за велику честь для індійця.

— Що змінилося?

— Я виріс. Долучився до політики. Саме це і роблять бенгальці. Таке в нас національне хобі. У вас садівництво, у нас політика. Мене зацікавили роботи таких, як Пал і Тілак[36]. Вони відкрили мені очі на справжній характер вашого панування в моїй країні. Але ви, певне, не хочете чути про мою еволюцію від людини, що піднімається, до революціонера.

— Ви сказали, що шкодуєте.

Сен вправно підхопив кілька останніх зернинок рису і сочевиці й закинув до рота. Кивнув.

— Так, шкодую, капітане. Шкодую, що колись вважав, що свободу можна завоювати за допомогою насильства. Що можна боротися з вогнем за допомогою вогню. Шкодую про кожне втрачене життя: життя ворогів, усіх моїх товаришів і невинних людей. Шкодую про те, що всі ці смерті зробили зі мною. Я втратив співчуття. Гадаю, кожен, хто став свідком таких речей, мусить вимкнути якусь частину своєї людяності, інакше не зможе жити в злагоді з самим собою. Але, зробивши це, він втрачає частину душі. Може, тепер ви зрозумієте, чому я кажу, що готовий до смерті. Як я можу її боятися, коли найкраща частина моєї душі померла багато років тому?

Я зазирнув Сенові в очі.

— Це ви вбили Мак-Олі?

— Ні,— відповів він.— Я не маю відношення до цього вбивства, як і до нападу на потяг.

— Ви ж знаєте, що вас усе одно повісять.

— Знаю, капітане. Але обдурити карму не можна. Якщо мені судилося бути повішеним, так воно і буде. Я готовий.

Досвід навчив мене довіряти інтуїції, а вона підказувала, що, якими б не були його злочини, Сен не вбивав ані Мак-Олі, ані залізничника Пела.

Я підвівся і гукнув наглядача. Той підійшов, човгаючи ногами, і відімкнув двері. Я озирнувся на Сена, який так і сидів на підлозі. Простягнув йому руку і допоміг пересісти на койку.

— Можна дещо запитати, доки ви не пішли, капітане? — поцікавився він.— Коли мене передадуть військовим?

— Не знаю,— зітхнув я,— але сумніваюся, що доведеться довго чекати.

Сен поміркував.

— Дякую за відвертість,— нарешті сказав він.

Повертавсь я до кабінету, немов мене накрило чорною хмарою. Прийшов і побачив на столі записку від Деніелза. Комісар чекає на мене у себе вдома о п’ятій. Отже, маю ще час перечитати записи Банерджі й обміркувати подальші дії. Я прочитав уже кілька сторінок, коли задзвонив телефон. Олов’яний голос повідомив, що з’єднує мене з Будинком письменників. І за мить я вже говорив із Енні Ґрант. Від її голосу на мене накотила нелогічна радість, як тоді, коли під час війни нам видавали добавку і це означало, що вранці ми йдемо в атаку.

Голос у неї був схвильований.

— Семе? Я щойно почула новини. З вами все гаразд? Тут усі гудуть як бджоли.

— Що саме ви чули? — уточнив я.

— Що ви заарештували вбивцю Мак-Олі. Підрозділ «Н» каже, що це відомий терорист і ви відмовляєтесь їм його віддавати.

— Від кого ви це дізналися?

— Лейтенант-губернатор наполягає, щоб його передали військовим. Наказ друкувала моя подруга. Зателефонувала мені й поділилася новинами. Сказала, що вас поранили.

— Зі мною все гаразд.

— Точно? Голос у вас втомлений.

— Не виспався вчора.

— Тож це правда? — продовжила вона.— Ви впіймали вбивцю?

Із обережності багато розказувати їй не хотілося. І досі не давала спокою думка про те, що бачив її біля «Стейтсмена».

— Ми заарештували підозрюваного,— відповів я.— Це все, що я можу наразі сказати.

— Щось не так, Семе? Ваша відповідь якась... холодна.

— Просто зайнятий, Енні. Дуже багато роботи.

Вона помовчала.

— Зрозуміла,— нарешті зітхнула вона, хоча те, яким тоном вона це сказала, наводило на інші висновки.

— Слухайте,— додав я,— мені дуже шкода. Зараз стільки всього, що й голови підвести не можу. А якщо сьогодні повечеряємо разом?

Вона повеселішала:

— Ну, капітане Віндгем, я не проти.

Я поклав слухавку і змусив себе зосередитися на Мак-Олі. Що більше я думав, то більше нагадував собі дресировану мавпу, яку нацькували на Сена. Ба — гірше, я сам до нього пострибав, із власної волі. Відтоді, як ми зустрілися з інформатором Дігбі, я геть забув про всі інші напрямки розслідування. Господи, я навіть місце злочину не оглянув. Розслідування, моє розслідування, стало інтермедією в чиїйсь грі.

Я зателефонував на комутатор і попросив прислати до мене Не Здавайся. За кілька хвилин він постукав у двері і засунув голову в кабінет. Вигляд у нього був пригніченим.

— Ви наказували мені з’явитися, сер?

І досі сердиться на мене.

— Так, сержанте, я просив, щоб вас покликали. Не стійте там, ходіть сюди, маємо багато роботи.

Здивований Банерджі увійшов і зачинив двері. Сів за стіл і витяг із нагрудної кишені олівець і нотатник.

— Я тут думав,— почав я,— про нашу розмову. Існує цілий ряд запитань у цій справі, на які