Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Вона несла розшитий камзол, і складалося враження, що це дійсно подарунок такої цінності, що його потрібно роздивитися, засклити і повішати на стіну у тронній залі. Та пройшо зовсім небагато часу між тим, як Аніт піднялася і повернулася. Гірка намистин в її руках і справді була немалою – їх точно було більше двадцяти. Ось тільки прозорих намистин там майже не було – одні тільки сині і червоні.

Що це могло означати – Йовіла не знала. 

Після цього наречені потяглися одна за одною – Селестія, чаклунки (кожна з них винесла всього по дрібці намистинок і кожна виглядала розлюченою цим фактом), Амелія. Потім викликали Акулину. Ельфійка дивилася на п’єдестал без страху, але точно нервувала. Вона стиснула наостанок руку Йовіли, а потім поспішила нагору, підіймаючись легкою і пружною ходою. 

 – Вітаю вас, ваше високосте, ваша величносте і пане артефакторе, – Акулина замовкла на мить, очікуючи вітання у відповідь, але тільки Сорен посміхнувся їй, а принц та королева залишилися непорушними і зовнішньо незацікавленими. 

 – Я.. Я родом з Алії, і у дар я привезла те, що не можна охопити руками – шматочок нашої культури. Тож я подарую вам наш танець, альйолу. 

Тільки Акулина замовкла, і залою рознеслися перші ноти музики. Вони лилися з п’єдесталу – певно, в Акулини був якийсь пристрій, що міг її відтворювати. Сама Йовіла про такі тільки чула – у Сентрі їх собі дозволити могли поки що тільки багатії. 

Жодна з наречених не бачила танцю – перед ними тільки зрідка з’являлася тінь Акулини, а потім швидко зникала. Але Йовіла вже знала, як мав виглядати цей танок – він заворожував, відкривав щось таке давнє і потаємне, про що вона ніколи й не підозрювала. Їй не варто було і сумніватися: Акулина точно пройде це випробування. 

Мелодія закінчилася, обірвавшись на високій різкій ноті, і залу наповнили нові звуки – десятки і сотні оплесків, що лунали з балконів. Йовіла сподівалася, що записувачі зловили хоча би кілька красивих моментів – щось, що не соромно дати і на обкладинку. 

 – Йовіла фон Літтен! 

Йовіла була готова. На першому випробуванні вона розгубилася, але тепер точно знала, що їй потрібно робити. Зрештою, публічні виступи – це те, чим вона займалася і в університеті, і на роботі; у них вона почувала себе, як риба у воді. 

Йовіла ступила на першу сходинку, і вона здалася якоюсь… чарівною. Наче розпеченою і холодною, м’якою і твердою водночас. Вона зробила другий крок і могла поклястися, що її каблук та якийсь сантиметр провалився у камінь – втім, це не завадило їй ступити знову. Йовіла не знала, чи це справжня магія, чи чергові ілюзії, і ледве стрималася, щоб знову не почати шукати поглядом того чаклуна – в тому, що це робив саме він, вона вже не сумнівалася. 

Натомість Йовіла тільки сильніше вхопилася за краї сукні та попрямувала вперед, намагаючись не опускати голову надто сильно. Вона знала, що робила, і вона могла би пройти далі, якби тільки не дала цьому чаклуну збити себе з пантелику. 

Коли вона опинилася на п’єдесталі, тільки тоді нарешті змогла розгледіти всю трійку суддів. Королева сиділа по центру – як наче наречену шукали саме їй (що і було правдою у деякому викривленому розумінні). Зправа сидів принц, зліва – Сорен, і вираз його обличчя і справді не віщував для Йовіли нічого хорошого. 

Але Сорен їй зараз і не був потрібний. Йовіла обрала точку між королевою та принцом, десь на рівні їхніх лобів, щоб видавалося, що вона дивиться кожному прямо в очі, і заговорила. 

 – Доброго дня, ваше величносте і ваше високосте. Вітаю також і вас, пане Сорене. Як казали і попередні учасниці, немає фізичного дару, який зможе вразити самого принца, тож я підготувала для нього слова, що ллються з самого мого серця. 

На щастя, Йовіла гарно вміла брехати. Саме через це жоден її м’яз не видав сміху, коли вона декламувала рядки про принцовий розум і вроду, і жодний її рух не показав, що вона насправді думає про його чесність і щиру вдачу. А принц, здавалося, захопив наживку. Спершу він сидів вальяжно і незацікавлено, спершись потилицею на спинку трона.

Але що довше Йовіла говорила, то більше принц прислуховувався і непомітно для себе він сів рівно і гордо виструнчився, а на щоках в нього проступив ледь помітний рум’янець. Все-таки принцу було тільки шістнадцять – навряд чи він був добре знайомий з ситуаціями, де його нахвалювали у віршах красиві жінки – а себе Йовіла саме такою і вважала. 

Коли вона закінчила – вона була у цьому певна – принц навіть на мить легко їй посміхнувся. Краєм ока вона помітила і лице артефактора. Той сидів з піднятими бровами і таким лицем, що просто кричало: однаково тобі це не допоможе. 

По обличчю королеви читати щось було би не просто неможливо – це було би помилкою, яку Йовіла не збиралася робити. Її величність першою потяглася до різьбленого сундучка, що стояв біля її трону. Звідти вона одна за одною дістала пригоршню намистин – Йовіла рахувала їх швидше, ніж будь-коли у житті. Їх було сім – менше, ніж принесла Акулина, але точно більше, ніж дісталося Аніт Канській. 

Наступним був принц. Він від щедроти душевної і сум’яття дав Йовілі аж одинадцять намистин. Вона посміхнулася йому скромно і вдячно і тільки наполовину обернулася до Сорена – якраз, щоб побачити, що він дістав зі свого сундучка тільки одну намистину. 

Її він протягнув Йовілі з кривою усмішкою і смішинкою в очах. Він був задоволений тим, що робив і навіть цього не приховував – і Йовілі, правду кажучи, це подобалося. Вона би зробила так само на його місці – якщо ніщо інше, то вона могла поважати артефактора.