Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Стій! – гарячим шепотом випалила я. – На коліна!

– Що?! – тремтячим голосом перепитала Кхибра.

– На коліна, і поповзом. Краще здерти коліна, ніж звалитися вниз.

Кхибра кивнула, зробила кілька невпевнених кроків уперед й опустилася на коліна. Навкарачки, як дві бездомні собаки, ми поповзли по мосту.

Коли опинилися на іншому боці, то одразу впали на холодну кам’яну підлогу підземелля – живі! Напад нудоти накотив хвилею. Сьогоднішній сніданок залишився у камінні. Я відпльовувалася й утерлася рукавом.

– Руто, ти не... – з тривогою прошепотіла тролиця.

– У нас із Геркою нічого не було, – заспокоїла її я.

– Руточко!

– Нарешті, з’явився, – я перевела подих і сіла, спершись спиною на валун, чекаючи, коли підлетить фамільяр.

Розмова на цьому обірвалася, до мосту наближалися, як нам здалося, тіні. Кхибра підповзла до мене, і ми сховалися за валуном разом. Я швидко підняла комір і натягнула на голову кофтинку – інакше мою руду шевелюру миттєво помітять.

– Шафране, лети на розвідку, – попросила я, ледь ворушачи губами.

Фамільяр одразу піднявся вгору. Ми, намагаючись не шуміти, висунулися з-за каменю. До мосту під’їжджала група Дітей Сутінок. Три вершники. Усі в темному одязі, грізні, мовчазні й небезпечні.

Дивні в них коні: ноги нижче колін оповиті чорною імлою, яка створювала ефект польоту, наче вони не йшли, а пливли підземеллям. Копита безшумно ступали кам’яною підлогою. Вони занадто великі для звичайних коней. Такі ж закручені гриви й хвости. У темно-синіх, майже чорних бездонних очах бликали пурпурні відблиски. А в лобі світився великий чорний діамант, вище за нього – обсидіановий ріг. Бережи мене Аргіна! Це ж химерні єдинороги! Тіні Мороку!

Грінда якось розповідав, що бачив одного в Глоску. Навіть намагався підійти ближче, але ці «конячки» чужих за версту чують і до себе нізащо не підпустять. Він мало не покалічив бідосю-коваля, занісши над ним ногу. Грінда встиг вчасно ухилитися від копита Тіні Морока.

Загін зупинився, звірі шумливо порскали та неспокійно крутилися на місці.

– Чужинці поблизу, – широкоплечий темний зі шкіряною пов’язкою на одному оці озирався на всебіч.

Дивно, як вона на ньому тримається? Око закрите заклепаним клаптиком шкіри, а пов’язок немає. Магія? Швидше за все. Кажуть, що всі дроу прекрасно нею володіють. А ще ходять чутки, що тут є найсильніше темне джерело, з якого всі Діти Сутінок черпають магічну силу. Він чимось нагадував Грондера Вікка – такі ж моторошні шрами на обличчі, наче темний бився з віверною. А єдине око – червоне, як в упиря.

Я припала до каменю, намагаючись злитися з ним.

– Та годі, – спокійно відповів другий – з поголеними скронями і сплутаним у дивовижні коси білим, мов вершки, волоссям. – Хто, крім фрі́мпслів, тут може бути? Ці нікчемні тварюки, мабуть, ховаються десь поблизу.

– Може й так, – задумливо протягнув перший, цокнув язиком і підняв угору ліву руку. Потім коротко вигукнув слово незнайомою мовою. Настала гробова тиша.

Я відчула, як у роті стало солодко, немов льодяник розтанув. Глянула на Кхибру – схоже, з нею коїлося те саме: вона злякано на мене дивилася, закинувши голову, намагаючись проковтнути слину. Я насилу зробила те ж саме і глянула в бік загону. Одноокий шумно втягнув повітря, принюхувався наче величезний собака, який ішов по сліду. Почувся шурхіт. Я перевела погляд на міст – по ньому, так само похитуючись, спокійно йшов ревенант, буцімто міст був широким трактом. Він підійшов до загону і зупинився.

– Ніде? – голос третього темного висловив непідробне здивування. – А то Яарн розхвилювався, що до нас пробрався чужинець, – він реготнув і вигукнув коротке заклинання.

Солодкий присмак у роті миттєво зник, як і зупинилася виділятися слина. Я дуже тихо видихнула.

– Якщо він не пов’язаний із Триклятим, то йому нема про що хвилюватися, – ревенант відкинув капюшон. Я здригнулася. Мертві очі Ніда дивилися немов крізь загін Дітей Сутінок.

Одноокий ще раз шумно вдихнув.

– Ні, мертвяка, як і смердючих фрімпслів, я б розрізнив одразу. Це був інший запах. Даремно ти зняв закляття, Джеелде. А ти тут що забув, Ніде? Як це тебе ще не унюхав Ясноокий? – темний сухо розсміявся.

– У тебе занадто довгий язик, Яарне. І ти начебто не безсмертний.

Я благала Акрідену, щоб не відвернулася від нас.

– От зараза! – завив третій, який різким рухом руки скинув капюшон, оголюючи лису голову, вкриту хитромудрими татуюваннями. – Звідки тут узявся смердючка?! Це його ти унюхав, Яарне?!

Одноокий скривився.

– Ти б акуратніше ходив ущелиною, Ніде, – Яарн на льоту спіймав Шафрана і міцно стиснув у кулаці. – Тягнеш сюди всіляку гидоту. Не вистачало нам епідемії. Кажуть, у Боровиковому хвороба лютує. Сподіваюся, ти не звідти клопа притягнув?

Ревенант глухо розсміявся.

– Від укусу смердючки може спалахнути епідемія? Яарне, ти скоро очманієш від підозр! – Нід накинув каптур і, не промовивши більше ані слова, пішов у той бік, звідки з’явилися Діти Сутінок.