Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Джессі шарпнула головою назад об узголів’я з силою, що принесла їй перед очі косяк великих білих рибин. Було боляче, страшенно боляче, але голос у голові затнувся, наче радіо від зникнення електроенергії, і це того вартувало.

— Отак, — сказала вона. — А якщо хтось знову почне, я повторю. І я не жартую. Мені набридло слухати…

Тепер це вже був її власний голос, що по-товариськи говорив собі в порожню кімнату. Він також припинився, наче радіо від зникнення електроенергії. Коли цятки перед очима почали блякнути, Джессі побачила, як промені ранкового сонця відбиваються від якогось об’єкта, що лежав десь за вісімнадцять дюймів від Джералдової витягнутої руки. То був маленький білий предмет із тонкою золотою ниткою, закрученою навколо центру, від чого він скидався на символ інь-ян. Спершу Джессі подумала, що то перстень, але насправді предмет був замалий. Не перстень, а сережка з перлиною. Вона впала на підлогу, коли гість перебирав уміст чемодану, хизуючись перед Джессі.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні, це неможливо.

Але ось же вона, виблискує під ранковим сонцем, настільки ж реальна, як і мрець, що мало не вказує на неї: сережка з перлиною, делікатно виблискує золотом.

«Це моя! Вона випала зі шкатулки з прикрасами й лежить тут ще з літа, я просто лише тепер помітила!»

От тільки в неї була лише одна пара сережок із перлинами, але в них немає золотих вставок, і вони взагалі в Портленді.

От тільки чоловік від «Скіпа» приходив через тиждень після Дня праці, щоб напастувати підлогу, тому якби там і лежала сережка, він би підняв її й поклав або на комод, або у власну кишеню.

От тільки є ще дещо.

«Ні, нема. Нема, і ти не смієш навіть сказати, ніби щось є».

Воно було одразу за самотньою сережкою.

«Навіть якщо так, я на це не дивитимуся».

От тільки вона не могла не дивитися на це. Очі самовільно проминули сережку й зупинилися на підлозі прямо всередині одвірка, що вів у коридор. Там була дрібна плямка висохлої крові, але її увагу привернула не кров. Та кров — Джералдова. Кров — то нормально. Її ж турбував слід від ноги біля плямки.

«Якщо там і є слід, то він там був раніше!»

Хоч як сильно Джессі хотіла в це вірити, сліду раніше там не було. Учора на підлозі не було жодної навіть найменшої потертості, а сліду — й поготів. І той, на який вона дивиться, точно не залишила вона сама чи Джералд. То був відбиток засохлого болота у формі підошви. Болота, мабуть, із зарослої стежки, що звивалася вздовж берега озера десь милю, доки не втікала назад у ліс, на південь, до Моттона.

Здається, хтось таки був із нею у спальні минулої ночі.

Коли ця думка невблаганно оселилася в перенапруженому мозку Джессі, вона почала кричати. Зовні, на зад­ньому ґанку, собака на мить підняв потерту, подряпану морду з лап. Настовбурчив здорове вухо. Тоді втратив цікавість і знов опустив голову. Шум же, зрештою, йде не від якогось джерела небезпеки. Це просто сука-господар. Та й, крім того, на ній тепер також є запах того темного створіння, що приходило вночі. Цей запах собака знав дуже добре. Запах смерті.

Колишній Принц заплющив очі й далі заснув.

25

Зрештою Джессі почала потроху брати себе в руки. Вдалося їй це, хоч як це абсурдно, за допомогою мантри Нори Калліґан.

— Один — мої ступні, — промовила вона голосом, що тріскотів і тремтів у порожній спальні, — пальців десяток, гарненький рядок маленьких пацяток. Два — ноги мої, чудові та довгі. Три — моя вульва, де все дуже вбоге.

Джессі сунула вперед, не спиняючись, декламуючи куплети, які пам’ятала, пропускаючи ті, що забула, не розплющуючи очей. Вона проговорила всю мантру кілька разів. Усвідомлювала, як сповільнюється серцебиття і відлітають найгірші страхи, але не мала свідомого розуміння радикальної зміни, яку вона внесла принаймні в один Норин дзвінкий куплетик.

Повторивши віршик ушосте, Джессі розплющила очі й роздивилася кімнату, ніби щойно прокинулася з короткої спокійної дрімоти. Проте кут біля комода вона поглядом оминула. Не хотіла знову дивитися на ту сережку, тим більше — на слід.

«Джессі? — голос був дуже м’який, дуже обережний. Джессі подумала, що то Господинька говорить, уже позбувшись і пронизливого завзяття, і гарячкового заперечення. — Можна щось сказати?»

— Ні, — одразу відповіла вона різким, наче пил у тріщинах, голосом. — Тікай. Суки, як ви мене всі дістали, відчепіться.

«Будь ласка, Джессі. Прошу, послухай мене!»

Вона заплющила очі й усвідомила, що тепер може по-справжньому бачити ту частину своєї особистості, яку звикла називати Господинькою Берлінґейм. Господинька так і лишалася в колодках, але тепер вона підняла голову — що не могло бути легко, зважаючи на жорсткий дерев’яний пристрій, який тиснув їй на потилицю. Волосся ненадовго прибралося з обличчя, і Джессі з подивом побачила не Господиньку, а молоду дівчину.

«Так, але це все одно я», — подумала Джессі й мало не розсміялася. Якщо це не психологія з коміксів, то вона не знала, як ще це назвати. Джессі щойно думала про Нору, а однією з улюблених Нориних тем було те, як люди мають дбати про свою «внутрішню дитину». Нора стверджувала, що найпоширенішою причиною нещастя є неспроможність годувати й леліяти дитину всередині нас.

Джессі на все це печально кивнула, не відмовляючись від думки, що ця ідея їй радше здається якимись сентиментальними помиями штибу ери Водолія та нью-ейджу. Взагалі їй подобалася Нора, і хоча здавалося, що Нора ніяк не збереться з силами, щоб викинути надто багато фенечок із кінця шістдесятих — початку сімдесятих, вона чітко зараз бачила те, що Нора назвала б «внутрішньою дитиною» Джессі, і це здавалося цілком нормальним. Джессі при­пускала, що це поняття може навіть мати якусь символічну обґрунтованість, а в таких умовах колодки створюють пиздецьки доречний образ, правда ж? Дівчина в них — це майбутня Господинька, майбутня Рут, майбутня Джессі. Дівчинка, яку тато називав Періжечком.

— То говори, — сказала Джессі.

Очей вона не розплющувала, і поєднання стресу, голоду й спраги зробило видіння дівчини в колодках невимовно реалістичним. Тепер вона побачила на аркуші веленевого паперу, прибитому над головою дівчини, слова «ЗА СЕКСУАЛЬНЕ ЗВАБЛЕННЯ». Слова, звісно, було виведено цукерково-рожевою помадою «М’ятний ням-ням».

Проте її уява ще не завершила. Біля Періжечка стояли ще одні колодки, в яких було закуто іншу дівчину. Цій було років сімнадцять, і вона була товста. Шкіра — в прищах. Позаду бранок виникла міська толока, а за мить Джессі побачила, що там пасуться кілька корів. З монотонною рівномірністю хтось дзвонив у дзвін — судячи зі звуку, з-за наступного пагорба, — і так, наче дзвонар збирався робити це цілий день… чи принаймні доки корови не прийдуть додому.

«Ти божеволієш, Джесс», — слабко подумала вона і припустила, що так і є, але це неважливо. Невдовзі вона, мабуть, вважатиме це радше благословенням. Вона відкинула цю думку й зосередила увагу знову на дівчині в колодках. Зробивши це, Джессі помітила, що