Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Простий незаможний селянин, кривий на ліву ногу. За клацанням пальців вовкодави припинили гарчати і повернулися до поживи.
— Слава Йсу, — відповів Руслан і випростався. — Ми — хорти святого Юрія, божі воїни, що очищують землю від слуг нечистого. Хто питає?
— Е-е-е... я питаю. Прийшов от, — чоловік спантеличився. — Спитатися хтів... Чи ви досі платите за характерників?
Отто був байдужий до розмови — безхатченки та шаленці вважали своїм обов'язком жебрати їжу чи проповідувати кінець світу — але тут нашорошив вуха.
— Про що йдеться? — Руслан був великий мастак у перемовинах.
Гість почухав макітру. Стрічні запитання збивали його з думки.
— Е-е... Раніше божі мисливці давали гроші, коли викажеш їм сіроманця... А зараз як?
— Ми завжди платимо за цінні знання про диявольське поріддя. Що тобі відомо? — вступив у розмову Шварц.
— Дещо відомо... Якщо заплатите, — хитро посміхнувся селянин.
Нікчемний стерв'ятник!
— Якщо відомості насправді вартісні, — відповів Отто холодно.
— Та він у тій корчмі просто зараз сидить.
Решта хортів перестали їсти водномить.
— Із самого ранку прийшов, вража душа! Жує, п'є безперестанку, не хмеліє, та все вихваляється, що великого хана мало не власними руками задушив, — селянин обурено розмахував руками. — Його всі пригощають, а він не відмовляється, трощить, меле щелепами, наче рік не їв, куди в нього стільки влазить? У вовчий шлунок, напевно!
Спиною пробіг морозець. Отто відчув: ось воно.
— Звідки ти взяв, що то лікантроп?
— Хто? — не зрозумів селянин.
— Перевертень. Вовкулака.
— А-а-а! Та він сам сказав! Хвалиться золотою клямрою. На пузі вона в нього блищить, а він хвалиться і все жере, — з невідомих причин селянин сприймав кількість з'їденого дуже болісно. — А навколо тільки охають-ахають, купують йому нові наїдки...
— Чому всі вірять цьому чоловікові? — перебив Отто. — Будь-хто може вдягнути пояс і назватися характерником.
— Та він показує постійно, як його залізо не бере! Той, хто просить показати, мусить за це пригостити, — селянин із досадою сплюнув. — Пес ненажерливий!
Місяці безплідних пошуків, десятки марних допитів, тижні вимушеного кочування... І ось — молитви почуті. Воля Його прийшла на допомогу!
— Готуйтеся до полювання, — наказав Шварц, як у старі добрі часи, від чого всі пожвавішали. — Налаштуйте рушниці. Помоліться!
Лишивши табір під командуванням десятників, Отто з Русланом скинули позначені хрестами мундири і рушили під проводом селянина до корчми. Фобос і Деймос побігли було слідом, але за господарською командою розвернулися і вляглися на місця.
— Якщо ти, чоловіче, приніс нам правду, отримаєш повно-вісний таляр, — пообіцяв Отто. — Та якщо збрехав, отримаєш гарячих.
— Аби не отримати гарячих за правду, шановний, — не розгубився селянин.
У корчмі було хмільно, задушно і гамірно. Важке повітря, непорушне навіть вечірньою свіжістю, що віяла крізь розчинені вікна, повнилося тютюновим димом і атмосферою свята.
Вони відбили лише одне місто, а веселяться так, наче перемогли у війні, подумав Отто.
Мало не всі присутні скуггчилися посередині зали, навколо столу, вмощеного різноманітними стравами та пляшками.
— Туди, — вказав провідник.
На їхню появу не звернули уваги. Всі дивилися на жилавого засмаглого чоловіка, який поважно розсівся за столом. Живіт надувся від спожитого, а на паску, що оперізував його, блищала золота клямра з обрисом першого характерника.
— А на вовка перетворишся? — спитав хтось.
Чоловік взяв кружальце ковбаси, вмочив у сіль, закинув до рота і неспішно прожував. Поволі запив пивом. За цим нехитрим ритуалом присутні споглядали так, наче свідчили потаємне священнодійство.
— Ні, — відповів чоловік. — Не можна хмільним перекидатися, бо горілка вовче тіло загубить. Так сталося з Мамаєвим джурою на ймення Пугач. Хіба не чули?
Шварц і Руслан обмінялися швидкими поглядами: це повір'я було поширеним серед перевертнів. На знак ґрандмейстера Руслан проштовхався до шинквасу, замовив чарку горілки, поставив перед сіроманцем.
— А покажи-но, як заліза не боїшся!
Чоловік узяв чарку, глянув на світло, понюхав уміст, наче готувався смакувати дорогий трунок, і перекинув усе до краплі собі в горлянку.
— Залюбки, — нове кружальце ковбаси відправилося слідом за горілкою, після чого сіроманець наказав: — Ножа мені!
Ножа подали. Характерник побіжно оглянув лезо, спробував вістря пучкою вказівного пальця, передав ножа Русланові, а тоді засукав рукав сорочки і підставив руку:
— Ріж, де забажаєш!
Руслан умів перевіряти порізом. Лезо ковзнуло передпліччям, не лишивши по собі ані сліду. Характерник зітхнув:
— Слабенько ріжеш.
Свідки зареготали, зааплодували, після чого ніж повернувся до власника, а сіроманець із задоволеним виглядом взявся жувати пиріжка. Загальна увага подобалася йому не менше за дармовий почастунок.
Сидить, як останній бовдур, і хизується! Отто ледь стримував тріумф. Він подумки возніс хвалу Всевишньому і сунув селянинові обіцяний таляр із суворим наказом негайно зникнути.
— Ще чого, — образився той. — Я поїсти хочу!
— Поїси деінде. А як не зникнеш за хвилину — всиплю гарячих.
Селянин насупився, але корчму покинув. Отто через вікно прослідкував, аби він пошкутильгав геть: такий жевжик запросто може почекати, аби перепродати характерникові звістку, що поруч отаборилися божі воїни, які ось-ось почнуть полювання.
Руслан лишився у корчмі, а Шварц мало не бігом повернувся до табору. Там на нього вже чекало справжнє диво перевтілення: всі в чорному, збройні, готові до наказів. За командою десятників вишикувалися в ряд, взяли рушниці на плечі. В очах сподвижників він бачив жевріюче вугілля старого вогню, який мусив пробудити.
— Сіроманець там! — оголосив Шварц.
Наче гончаки на запах, хорти обернулися на корчму — тепер без жодної заздрості. Вони прагнули полювання.
— Будівлю оточити. На очі не траплятися. Не стріляти. Чекати, допоки лікантроп вийде до вітру. Брати живцем!
Вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.