Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Мені зовсім не хочеться виконувати вказівки колишнього чоловіка, але сперечатися зараз безглуздо. Потрібно хоча б приспати пильність Захара, щоб обміркувати, як піти від нього.

Глибоко в душі я завжди знала, що цей день настане. Білецький ніколи і нікому не прощав образ. Я це розуміла, але п'ять років тиші дали про себе знати. Я розслабилася і зовсім не підготувалася.

Діана категорично відмовилася йти в номер до чужого і злого дядька. Я насилу вмовила її хоча б подякувати Захару за друга для Міки. Крихітка погодилася, хоч і скриплячи зубами, - ввічлива у мене дівчинка.

Підходжу до дверей і завмираю. Таке відчуття, наче я добровільно прямую в лігво хижака, ще й доньку з собою тягну.

Кілька секунд із силою стискаю дверну ручку, потім стукаю.

Чую важкі кроки і звук замка. Так швидко, немов він сидів просто під дверима. Смішно, звісно. Бути такого не може.

У Захара виявився точно такий самий номер, як у нас: дві затишні кімнати, вітальня і спальня.

Він, здається, провів роботу над собою. В очах - штиль, а на губах - ввічливий натяк на посмішку.

Захотілося заплющити очі і вщипнути себе, щоб переконатися, що це не сон. Чомусь саме зараз від різких змін стає ще страшніше.

У ніздрі вбивається апетитний аромат. Переводжу погляд на ідеально сервірований стіл у вітальні. Біла скатертина, блискучі прилади, келихи, в яких відбивається світло. Усе, як на картинці.

- Проходьте, - жестом вказує напрямок.

Мовчки підкоряюся. Мені так погано, що навіть зібратися не можу. Забороняю собі відчувати щось занадто гостро. Подумки обіцяю собі все обміркувати, але пізніше, не зараз.

Сідаю. Діана, влаштовуючись поруч, кидає короткий погляд на стіл. Так, вона трохи перекусила в машині, але цього явно було недостатньо.

 - Дякую. - Я ледве тримаюся, щоб не ляпнути щось іще. Чесно, навіть думати не хочу, як це все виглядає з боку. Просто  божевільня, правда. - Давай я тобі покладу лазанью, добре? - Звертаюся до доньки. На її батька намагаюся не дивитися.

Діана киває.

Не зрозумію, на кого вся ця вечеря розрахована. На всіх постояльців готелю, чи що? Інакше навіщо було замовляти стільки їжі?

На автопілоті накладаю їжу у свою тарілку. Апетиту немає, особливо коли поруч Захар, але треба взяти себе в руки. Навіть не пам'ятаю, коли востаннє нормально їла. Дві кульки морозива в аеропорту? Це не рахується. Я до них так і не доторкнулася.

Захар сідає навпроти, відкидається на спинку стільця. Уважно дивиться на доньку.

Діана відводить очі, зосереджуючись на своїй тарілці. Я знаю цю її звичку - робити вигляд, що нічого не відбувається, коли їй некомфортно. Захар цього ще не знає.

- Діано... - помічаю, як маленькі пальчики стискаються на виделці. - Я радий, що ти прийшла.

Донька кидає на мене швидкий погляд. Вона явно чекає, що я поясню, хто ця людина і чому ми тут. Але я не можу.

Захар трохи підтискає губи.

Далі вечеря проходить в абсолютній тиші. Від напруги за столом плавляться кістки. Настільки безглузду ситуацію складно уявити.

Зовні продовжую зберігати спокій, а всередині розсипаюся на тисячу дрібних шматків. Все жахливо складно.

- Тобі тут не подобається?

Захар знову намагається зробити крок назустріч. Упевнена, для нього це подвиг, але донька лише відбиває люб'язність. Спроба з тріском провалилася.

- Ми з мамою мали їхати в подорож. Мікі теж засмутився... але тепер ми тут... - її тонкий голосок зривається.

І мене знову накриває. Якийсь дикий ураган усередині наростає. Хочеться встати й негайно забрати її звідси, зникнути з цього клятого номера й готелю. Але я лише вперто піднімаю підборіддя і впиваюся очима в колишнього чоловіка. Білецький ловить удар, вбирає його. У відповідь летить такий самий пекучий погляд, немов сотні стріл.

- Чув, ви збиралися відвідати Париж?

Просто чув? Який же ти лицемір, Білецький. Але Захар продовжує:

- Дай вгадаю. Діснейленд?

Малятко киває. Бачу, як її маленькі пальчики знову стискаються на вилці. Я відчуваю її роздратування шкірою, кожною порою. Йому б зупинитися на цьому, але колишній чоловік, як завжди, не звик здаватися без бою.

- Ми можемо з'їздити з тобою, не проблема.

- Мені не можна йти далеко від мами. І гуляти з чужими дядьками теж не можна.

Діана знову дивиться на мене, вочевидь очікуючи підтримки. Я маю щось сказати, але Захар не дає вставити хоч слово.

- Звісно, - погоджується він. - Ти розумна дівчинка. Це правильно - слухатися маму. Але я мав на увазі, що ми можемо з'їздити всі разом. Та й я ж не зовсім чужий, правда?

Витримую нахабну усмішку. Від хвилювання нудота підкочує до горла. Що він хоче, щоб я сказала? Просто тут і зараз виплеснути всю мерзенну правду?

- Подивимося. Давайте спочатку повечеряємо. - Видавлюю із себе силою.

Діана киває, але видно, що ідея їй все одно не подобається.