Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Коли я послабив скріпку, яка тримала кілька сторінок, випало два аркуші формату А4. Я розгладив їх та побачив, що всі вони обписані. Заголовок був такий: «Пожежа». Я прочитав кілька перших речень і здивувався, що не просто не пам’ятаю змісту, але й не пригадую, аби це писав. Але не було сумнівів у тому, що почерк був мій. Я завагався. Я усвідомлював ризик, на який ішов. КПТ, електрошокове лікування — усе це могло піти коту під хвіст, якби я прочитав записи. З іншого боку, я міг би отримати докази, що вони дійсно спрацювали, що небажані спогади дійсно стерті, якби прочитав це.

Я заплющив очі. Глибоко вдихнув. І знову розгорнув свої записи.

Пожежа

Коли мені було тринадцять, тато захворів так сильно, що я почав непокоїтися за нього. У нього раніше траплялися періоди, коли він дивно поводився, але тепер у нього почалися марення. Поміж інших речей, тато звинувачував маму в тому, що вона влаштовувала оргії, коли його не було вдома, приводила додому незнайомців — і чоловіків, і жінок — з вулиці. Продавала їм його речі. Як доказ цього він наводив костюми, годинники, музичні інструменти, радіо та навіть машини, яких він ніколи не мав, але тепер говорив, що всі вони зникли. В інші дні він годинами сидів нерухомо та просто витріщався в стіну, не вимовляючи жодного слова та нічого не ївши, це було ледь чи не гірше. У такі моменти я боявся, що втратив свого батька. Мама намагалася помістити тата на лікування, але його сім’я завадила цьому, вони сказали, що інші члени родини з такими «ексцентричними» нахилами нормально давали собі раду, їм просто треба було відпочивати. А ще вони говорили, що перебування у божевільні накличе на родину ганьбу, якої вони не потребують.

Однієї ночі тато розбудив мене і розповів, що голоси в його голові сказали йому, ніби ми з ним сіамські близнюки, які народилися, з’єднані в стегні, а тоді нас розділили. Я здавався молодшим за нього, бо ген старіння знаходився в його тілі, а це означало, що я старів значно повільніше. Як доказ він показав шрам на своєму стегні, а коли я сказав, що не маю такого шраму, він не повірив та змусив мене зняти мої піжамні штани, аби перевірити. Мама, яку розбудив галас, увійшла та неправильно зрозуміла побачене. І навіть коли я пояснив, що саме сталося, і сказав, що тато ніколи і пальцем мене не торкався, і особливо не в такому сенсі, я бачив, що її це не переконало.

Через кілька днів мама сказала мені, що тато вдарив її і погрожував їй ножем. Приїхала поліція та забрала його, але вони планували відпустити його, якщо вона не подасть офіційної скарги. Моя бабуся — татова мама — порадила їй, а фактично зажадала, не робити цього. Вони домовилися, що тато знову переїде до бабусі та дідуся і триматиметься від нас подалі, аж доки йому не стане краще. Мама змінила замки на дверях нашої квартири, а коли я спитав, нащо вона це зробила, вона відповіла, що татові ніколи не стане краще, варто лише подивитися на двох його дядьків. Коли я запитав, що з ними трапилося, вона сказала, що ліпше мені того не знати.

Наступного дня тато прийшов до нашої квартири. Він увійшов через вхідні двері з вулиці, але коли дістався наших дверей на дев'ятому поверсі та виявив, що ми змінили замки, то розлютився так сильно, що почав молотити в двері.

— Я знаю, що ви там! — ревів він. — Впустіть мене! Річарде, ти там?

Ми з мамою стояли на кухні, поряд зі вхідними дверима, вона обіймала мене, а тоді закрила мого рота долонею.

— Не відповідай, — прошепотіла вона, захлинаючись сльозами.

Він продовжував гупати в двері.

— Я знаю, що твоя матір мене не впустить, Річарде, але ж ти, Річарде, ти впустиш! Ти моя плоть і кров! Це мій дім, я створив його для тебе!

Я хотів вирватися, але мама міцно мене тримала. Після ще десяти хвилин стукоту, ударів та криків у голосі його з’явилося ридання.

— Сміття! — заволав він. — Річарде, ти сміття! Твоя матір згорить у пеклі, і ти нічого не можеш із цим вдіяти. Тому що ти малий, слабкий і боягузливий. Ти сміття. Чуєш мене? Ти сміття. І ти мене впустиш.

Минуло майже niв години, а тоді ми почули крики та прокльони тата, коли він пішов коридором.

Мама зателефонувала бабусі й розповіла їй про те, що сталося, а та сказала, що взяла ліки у їхнього лікаря, сказала, що знає, що не так із татом, і знає, як їй попіклуватися про свого хлопчика.

Але всього за два дні тато знову був у нас під дверима.

— Ви обоє згорите! Це моя квартира, а хлопець — моя плоть і кров! Моя плоть і кров!

Зрештою дехто з наших сусідів вийшов у коридор зі своїх квартир, і ми почули їхні голоси. їм вдалося заспокоїти тата і навіть випровадити його з будівлі, у вікно я бачив, як він переходить вулицю. Він здавався таким малим і самотнім там, унизу.

Тієї ночі мені приснився кошмар. У тому сні я не був окремою людиною, я був просто наростом на його спині. Найдивніше полягало в тому, що коли ми стояли під нашими дверима, гупали в них та кричали на маму, я приєднався до нього. Я відчував його відчай, його лють, його страх. Можливо, то було через те, що я любив свого тата і захоплювався ним більше за всіх на світі, хоча і маму я теж любив. Мені важко зрозуміти, чим саме я захоплювався. Тато був звичайним чоловіком, працьовитим страховим агентом без особливих