Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– Гаразд, – зупинив мене чоловік. – Можеш не продовжувати.

– Як скажеш, – кивнула я і вклалася на бік, спиною до чоловіка.

Вже зовсім сонна, я помітила, що він навіть не обійняв мене.

***

Ранок зустрів мене спокоєм, лише спів якоїсь маленької пташки порушував тишу навколо. Свіже прохолодне повітря змусило мене зіщулитися. Рука заніміла. Здається, я навіть позу не змінила ні разу. Перекинулася на інший бік і зустрілася з уважним поглядом чорних очей. Цікаво, коли він, взагалі, спить? Намагаючись зігрітися, притиснулася до Діна, до його теплого тіла. І почула:

– Ти вже не сердишся?

Підняла спантеличений погляд на його обличчя:

– З чого ти взяв, що я гнівалася?

– Ти відвернулася.

І що на таке відповісти? Раз відвернулася, значить розсердилася? Ну, з ним не засумуєш.

– А що, я не могла просто так відвернутися?

– А хіба не можна було хоча б поцілувати мене на добраніч?

– То виходить, – я навіть здивовано піднялася, – ти всю ніч на мене витріщався, бо я тебе не поцілувала?

– Чому всю ніч? – тепер здивувався Дін. – Я просто почув, як ти поверталася, і прокинувся.

Я глянула в небо:

– Господи! Дякую за Твої маленькі милості. А то я вже подумала, що мій чоловік потроху сходить з розуму від ревнощів.

Мій співрозмовник тихо засміявся:

– Дружино, ось за це точно можеш не хвилюватися. Я втратив розум, як тільки побачив тебе в кулі Олівії.

– Ну, знаєш, ти мене прям заспокоїв. Якщо так від мене без розуму, то чому твоя дружина лежить і мерзне?

– Може, спочатку ранковий поцілунок? – промуркотів спокусливо Дін.

– Ні, – твердо відповіла я, – ти втратив свій шанс! Треба було вчора цілувати, поки було темно, і охорона нас не бачила.

– Наталю, – прошепотів спокусник, – моя охорона прекрасно знає, коли та куди дивитися.

Я заперечливо похитала головою:

– Ні! Ще й Террі десь там ховається. Вона завжди все бачить.

– Террі не ховається, пані, вона просто так сидить, – пролунав зовсім поруч голос моєї особистої покоївки та охоронниці.

Я хмикнула.

– Террі, ану, геть звідси! – наказав Величність. – Йди до Бернарда, допоможи хлопцям із кіньми.

– Як скажете, Ваша Величність, – спокійно відповіла покоївка, піднімаючись з-під дерева, біля якого вона сиділа, і поспішила виконувати королівське доручення.

У ту ж мить, теплі губи Діна торкнулися моїх, подарувавши найніжніший поцілунок.

– Дін, припини, – прошепотіла я, відсторонившись. – Просто зігрій мене.

Його рука м’яко ковзнула по моїй спині, ніжно погладжуючи.

– Мила, – видихнув Дін мені у вухо, – це ж найкращий спосіб зігрітися.

– Можливо, – погодилася я, – але не тут.

Дін розчаровано зітхнув і обійняв мене міцніше:

– Добре, але я ще з тобою поквитаюся.

Кілька хвилин панувала тиха благодать. Потім мій невгамовний чоловік знову перервав її:

– Нато, я розумію, що тобі важко згадувати той випадок. Якщо не хочеш – не розповідай. Але мені цікаво, як усе закінчилося? Невже четверо мужиків так просто відпустили тебе, бо з’явився свідок? До того ж один.

Я підняла голову і подивилася на Діна:

– Ну, не так просто... Русик навіть і не збирався мене відпускати. Він був у повній бойовій готовності й вже налаштувався діяти. Він наказав своїм друзям, щоб швидше прибрали перехожого якомога далі. Піднявся той, що пропонував мене відпустити, і вже рушив до свідка, а потім зненацька відступив. «Русик, – пискнув він, ніби його хтось за горло стиснув, – це ж Блондин!» – «Я тебе просив, щоб ти його прибрав, чи щоб колір його волосся розглядав? – гаркнув син мера. – Викинь його звідси!». Але хлопець продовжував відступати, і тільки тоді піднялися решта насильників. І хоча мене відпустили, я навіть з місця не зрушила. Проте тепер я вже бачила, хто був цей перехожий.

Я поклала голову на груди Діна і вмостилася зручніше. Після цього продовжила:

– Я ніколи до того дня не бачила Сашка в такій люті. Він стояв нерухомо, але навіть його постать випромінювала смертельну загрозу. Спочатку я навіть не зрозуміла, чому ці відморозки на нього не нападають? Тільки потім, коли в місячному світлі тьмяно блиснув метал, я усвідомила, що в його руці був пістолет. Він переводив його з одного зловмисника на іншого. Коли мені вже здавалося, що напружена тиша ось-ось вибухне, він крижаним голосом сказав: – «Рахую до п'яти… » – і все. За п'ять секунд біля нас вже нікого не залишилось. Потім він, все ще не підходячи ближче, запитав: – «Маленька, встати зможеш?»

– Чому він одразу не кинувся до тебе з допомогою? – поцікавився Дін, який уважно слухав до цього моменту.

– Тому що він – чоловік.

– І що?

– Дін, він – чоловік! – наголосила я. – Він остерігався, що я його злякаюся. Я не дозволила йому викликати ні таксі, ні швидку. Тому що там могли б бути чоловіки.

– Представника влади теж не покликали?

– Ні, бо це було б марно. Ніхто навіть не почав би справу на цих упирів.

– То як же ти додому дісталася?

– Він ніс мене. Всю дорогу додому він мене ніс. А приблизно через тиждень після цього, моя квартирна хазяйка, яка постачала мені газети, принесла цікаву новину. Міська газета на першій сторінці опублікувала статтю про сплеск злочинності в нашому місті. Четверо надзвичайно достойних юнаків, студентів з пристойних сімей, вийшли на природу відпочити, випити лимонаду і поїсти шашликів. Раптом на них напала банда головорізів у масках, числом вісім-десять осіб. Хлопчиків жорстоко побили. Зараз вони в лікарні з різними травмами. Особливо постраждав син нашого шановного мера: у нього зламані нога, три ребра та щелепа. Нападників не було ніякої можливості впізнати.

Я трохи помовчала, зібравшись з думками, потім продовжила:

– Коли прийшов Шурик, я мовчки дала йому газету. Він ледь глянув на неї й поклав на стіл. Потім сказав: «Я був один». Більше ми ніколи не поверталися до цієї теми.