Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  Понеділок після обіду був тихим і спокійним, коли раптово дзвінок телефону розірвав тишу. Я підійшла до столу, побачивши, що на екрані з’явився номер Микити. Серце почало шалено калатати в грудях, і я з трепетом взяла слухавку.

  — Привіт, мила! — почувся його ніжний голос, наповнений теплотою.

  — О, привіт! — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.

  — Ти ще чекаєш? — запитав він, голос в нього в цей момент звучав незвичайно жваво

  — Так, я ж обіцяла тебе дочекатися, — відповіла я, а серце продовжувало шалено колотиться.

  — Ти зараз в офісі? — поцікавився Микита.

  — Так, зараз працюю, збираюсь хвилин через п'ятнадцять на обід сходити кудись, — відповіла я.

  — А на годину-півтори можеш відпроситися? — запитав він, і в його голосі відчувалась особлива нотка зацікавленості.

  — Так, звісно, спробую — з непідробною цікавістю відповіла я.

  — Тоді добре, — почувся його задоволений голос. — Через двадцять хвилин я за тобою заїду, поїдемо десь пообідаємо.

  Після нашої розмови я відчула, як всередині мене розцвітає радість, і з нетерпінням почала чекати на зустріч, уявляючи, як цей обід стане чудовим продовженням нашого спілкування, якого я так шалено почала прагнути.

  “Так дивно, чому він мені зателефонував серед білого дня? Що таке могло терміново трапитися, що він хоче зустрітися серед дня?” — думала я. Мені шалено хотілося їсти, але треба було його чекати. Я вирішила поїсти печиво, щоб хоч якось протриматися до нормальної їжі.

  Знову задзвонив телефон, я поглянула на нього — то телефонував Микита. Я зняла слухавку.

  — Виходь, я тебе біля входу чекаю на машині.

  — Так, зараз йду.

  Я спустилась вниз, вийшла з будівлі. Він чекав мене біля машини. Побачивши мене, пішов мені назустріч, обійняв та поцілував у щічку. Микита провів мене до машини, відчинив передні двері, допоміг сісти.

  “Дивно, куди це ми збираємося, і нарешті він без квітів, але щось не те в його погляді. Мабуть, він знову щось придумав,” — промайнули думки в мене в голові, коли я сідала в машину. 

  — А ми далеко з тобою їдемо? — запитала я з цікавості, бо вже не могла дочекатись сюрпризу.

 — Спочатку ні, а потім подивимось, — ще загадковіше відповів він, та з якоюсь теплотою, загадковістю та ноткою хвилювання в очах подивився на мене.

  — Як відрядження? — почала цікавитись я його життям.

  — Добре, вчасно встигли виправити ситуацію. До речі, забув спитати, а в тебе паспорт з собою? — раптово запитав Микита.

  Такого запитання я ніяк не очікувала від нього. “Навіщо йому знадобився мій паспорт, в що він хоче вже мене втягнути? Невже я знову помилилась, невже і він мене розчарує, а те наше побачення то було так, просто для відволікання пильності,” — почали роїтись думки в мене в голові, згадуючи минулі стосунки та відкриваючи старі рани.

  — Так, з собою, мені пива без нього не продають, — пошуткувала я, але вирішила все-таки дізнатись навіщо йому мої документи. — А навіщо тобі мій паспорт, ти що, машину чи квартиру будеш на мене оформлювати? — я взагалі не знала, що думати, тому почала шуткувати. Це в мене був такий спосіб захисту моєї нервової системи.

  — А скажи мені, будь ласка, кілька місяців тому я випадково тебе побачив у парку, коли гуляв там з сином. Ти сиділа, писала щось на лавці. Що то було? — наче не чув моїх запитань, Микита продовжував задавати свої.

  Це ставало ще більш підозрілим. Я вже почала сумніватись в ньому потроху. Але як заворожена, продовжувала відповідати на його питання.

  — Ой, то було наче в минулому житті. То були листи прощання з моїм минулим, прощання з різними образами та прощення образ, які мені причинили. Це такий психологічний спосіб, щоб відпустити все старе, та відкрити шлях до нового. Я потім їх ще палила у квартирі. Думала й квартиру спалю.

  — Ось, після десяти років розлуки я тебе тоді побачив перший раз в парку, але був з сином. Мені незручно було підходити до тебе та пояснювати йому, хто ця тітка. Потім я ще кілька разів туди приходив, а ти сиділа все писала й писала, не помічаючи нічого і нікого. Я сидів неподалік на лавці через алею, та милувався тим, як натхненно ти пишеш.

  — А чому ти до мене не підійшов, не привітався? Бо дійсно, коли я писала, я нікого і нічого не помічала, я поринала у світ думок, та застряглого болю, який виймала та викидала з душі, — моє здивування та нерозуміння того, що відбувається, ставали ще більшими.

  — Судячи з усього в тебе його було багато.

 — Так, але то минуле. Окрім листів минулому, я потім ще писала невелике оповідання на літературний конкурс. Так чому ти не підійшов ще тоді?

  — Я не знав, чи ти заміжня, чи ні, я не знав, як і з ким ти живеш, не хотів, щоб у тебе через мене були неприємності. Мені звісно соромно признати, але я навіть кілька разів тебе непомітно проводив до дому. Але ти була така радісна, така задоволена, так кайфувала від життя, що я думав, що в тебе є чоловік. Але згодом зрозумів, що ні. Як би ми не зустрілись випадково в мене в кабінеті, я б до тебе підійшов в парку, бо вже був готовий до цього.