Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Через два роки після подій

Я б ніколи не подумала, що в нашій компанії знайдеться панікер більший за мене. Але ось ми летимо на всіх парах до лікарні, і Андрій знову намагається мене заспокоїти.

— Єва, не хвилюйся, все буде добре.

— Заткнись, — гарчу я, бо якщо хтось і має право панікувати, то це точно не він.

Ми припарковуємося біля лікарні, вискакуємо з машини, і я одразу бачу Льоху. Він блідий, ніби його змусили добровільно віддати всі свої гроші на благодійність, і тримається за голову.

— Що сталося? — підходить до нього Андрій.

— Я не можу, я не можу цього зробити! — простогнав Льоха, наче його тільки що вкинули в басейн із крокодилами.

— Що саме ти не можеш? — питаю я, хоча вже здогадуюсь.

— Я думав, що я сильний! Я справжній мужик! АЛЕ Я НЕ МОЖУ НАРОДЖУВАТИ!

— Ти серйозно? — хмикає Андрій. — Ніхто й не просить.

— АЛЕ ВОНА ТАМ! ОДНА! І ВОНА МЕНЕ ВБ’Є!

Я тільки тяжко зітхаю й вирішую, що якщо вже хтось має врятувати його шлюб, то це, як завжди, я.

— Дайте мені халат і бахіли, — заявляю лікарю, заходячи в пологовий зал.

Лада лежить на кушетці, зла, як грім перед бурею.

— Той боягуз втік?

— Ага, але не хвилюйся, я тут, — кажу я, сідаючи поряд і беручи її за руку.

— Ну хоч хтось із цієї компанії не безнадійний!

А потім почалося. Я ніколи в житті не чула стільки проклять в одну хвилину. Лада обіцяла, що якщо колись у них з Льохою буде ще одна дитина, народжувати буде ВІН. Я боялась, що якщо їй дати телефон, то вона внесе його в реєстр донорів органів без його згоди.

Але зрештою ми всі чуємо перший крик маленької дівчинки, і я відчуваю, як Лада стискає мою руку, але тепер уже не від злості, а від щастя.

Пізніше, у палаті, Льоха тримає свою донечку на руках і дивиться на неї так, ніби він особисто її створив і тепер чекає Нобелівську премію. Лада все ще зла, але вже менше.

— Вона така маленька, — каже Андрій, обіймаючи мене за плечі.

— Це так працює, — хмикаю я.

— Хотів би я теж так тримати на руках свою доньку.

— Або сина? — перепитую.

Він дивиться на мене.

— Або сина.

— Зустріч запланована через вісім місяців, — кажу я, ледь стримуючи сміх.

Льоха це чує, і тут же кидається до нас, мало не розмазуючи доньку по Ладі.

— НАРЕШТІ! — кричить він і обіймає нас обох.

— Обережніше, а то ще йому свідомість відіб’ється, — пирскає Лада.

— Але я крутіший, бо впорався швидше!

— Це ж не змагання! — кажу я.

— Для Льохи — все змагання, — зітхає Андрій.

— І я завжди виграю! — гордо заявляє він.

Ми всі сміємося, і я розумію, що в нас усе добре. Ми живі, щасливі, разом. І що б не сталося далі, я знаю: у нас усе буде чудово.

Кінець