Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Руслан активно гуглив найкращі місця, які варто відвідати у столиці, а я неспішно пленталася за ним. Бажання кудись взагалі не було. Сонце, забувши, що почалася осінь, нагрівало повітря до рекордної температури.

- Не знаю куди насамперед податися... – Руслан безперестанку щось бурмотів. – Може на скляний міст? Чи труханів острів? Ти вже там була? А куди б ти хотіла?

Я байдуже стиснула плечима.

- У метро.

Він здивовано на мене подивився.

- Я ніколи не була у метро.

До того ж там має бути прохолодно. Було вирішено подорожувати по місту на метро. Свистячий вітер вкупі з калатанням вагонів мене заспокоював. Я вкотре глянула на екран телефона. Не дзвонив... Гордий. Нав’язане ним почуття провини все тугіше закутувало моє горло. Не витримавши, я таки йому написала.

«Не ображайся на мене. Руслан мій друг і нам необхідно було поговорити наодинці. Я тобі ввечері все розповім»

Хотіла натиснути кнопку відправити, але чиясь рука схопила мене за пальці. Піднявши голову, я зрозуміла, що пустий вагон наповнився людьми і поруч зі мною сиділа миловидна блондинка років тридцяти. Вона негативно похитала головою.

- Не варто. Здобич не має ходити слідом за хижаком. Вона має втікати.

Дівчина блиснула білосніжними зубами. І через кілька хвилин вийшла. Я ще якийсь час обдумувала її пораду, яка все більше мене обурювала. Яка здобич?! Я не жертва! І не граю з ним в ігри. Я щира у своїх почуттях. А вона взагалі не знає нашої ситуації. Тому повідомлення все ж відправила.

Вечір близився до завершення. Спека повільно спадала, а я нарешті змогла поніжити втомлені ноги у піску Труханового острова. Звідкись доносилися звуки екскурсовода... з іншого боку крики молодиків, які хизувалися накачаними тілами граючи у волейбол.

Руслан десь роздобув морозиво і всівся поруч зі мною.

- Полтавська?

Почувся збоку дуже знайомий скрипучий голос. Як же мені не хотілося розплющувати очі! А якщо сказати, вибачте, Ви помилилися!

- Чого тобі, Вольська? Пляж великий, могла пройти повз. – я повернула голову і руки самі стиснулися в кулаки.

Вона була не сама. І неприємна хвиля гострим лезом полоснула по грудях. З Воронівським. Авжеж... Вони так мило трималися за руки, що мене аж нудило.

- Моя вихованість і вроджена тактовність не дозволили пройти повз. – вона подарувала одну зі своїх найчарівніших посмішок. Не мені. Руслану. – Бачу, ти не збираєшся нас знайомити... Я – Іра. Односкласниця Мішель. – протягнула руку.

- Руслан. – той одразу піднявся і ввічливо потис її руку.

Він так зачаровано дивився на цю вертихвістку, що я мало не дала потиличника. І ти Брут... хоча там було на що подивитися. Коротка спідниця підкреслювала довгі ноги, а топ відкривав тонку талію. Густе волосся кольору стиглої пшениці красивими кучерями розсипалося по спині і руках. То хто помітить мене, з тим розтріпаним пучком? В такі миті я обіцяю собі, що буду слідкувати за своїм зовнішнім виглядом і завжди виглядати елегантно. Тільки стає мене максимум на годину часу.

Я перевела погляд на Воронівського. Чорні рвані джинси, чорна футболка. Волосся зібране у гладкий маленький хвостик. І такі ж темні очі. З награною байдужістю розглядали мене. Або мені дуже хотілося у те вірити.

Сидіти, коли на тебе зверху дивляться було незручно, тому довелося піднятися. Хотілося зробити це максимально елегантно та... вийшло як завжди. Нога посунулася у піску, я впала у позу собачки, обляпавши морозивом сукню. З позором мене піднімав Руслан. Єдиний плюс, що привернула до себе увагу.

- Поїхали додому. – шарпнула за руку друга намагаючись відтерти вологою серветкою плями.

- А ми приїхали покататися на гідроциклах. – вставила своїх п’ять копійок Ірина і так мило посміхнулася, що у Руслана самого морозиво в руках потекло. – Може складете компанію?

Я вже було буркнула «Ні, дякую», як в розмову вклинився Воронівський.

- Є люди, які і в калюжу стати бояться аби води не наковтатися. – його обличчя викривила єхидна посмішка.

- В психічно здорових людей це називається здоровий глузд. – Руслан помітно напружився.

- Десь я це вже чув. – братик хмикнув подивившись на мене. – За цим пишномовним зворотом, зазвичай, ховаються боягузи і невдахи.

- У тебе манія величності. – друг зробив крок вперед. – Думаєш у всьому найкращий?

- Хочеш довести зворотнє? – Костянтин порівнявся з ним. – Ну то давай... Хто перший до скали і назад.

- Не смій! – я гаркнула на новоспеченого родича. – Руслан, він просто бере тебе на «слабо». Не ведися.

Але було вже пізно. Ці два осли мене ніби не чули. І дружно направилися до прокату гідроциклів. Я ще бігла за ними, кричала, сварилася, навіть погрожувала. Та потерпіла повне фіаско. До того ж вони ще й показово не одягнули рятувальні жилети. Всунувши мені в руки смартфон, Руслан чмокнув у щоку і всівся на водного коня. Три, два, один... І мене обдало важкими бризками води.

Їх заплив тривав лише пару хвилин та я мало не зомліла, побачивши, як вони летять на скалу. До фінішу хлопці прийшли практично одночасно. І вже в останню мить гідроцикл Воронівського налетів на конкурента. Той не втримавшись перевернувся разом із Русланом. Секунди з гуркотом вели свій відлік у моїй голові, а друг все не виринав на поверхню. Кинувши речі, я в чому була, стрибнула у воду.

- Руслан! – заверещала щосили пірнаючи.

Чи від страху чи на адреналіні мені вдалося досить довго протриматися на воді і навіть далеко заплести. Та в якусь мить відчула слабкість у м’язах. І тут з-під води біля самого берега показалася голова Руслана. На радощах спробувала стати на ноги та дна не було. Паніка. Вода безжалісно накрила мене з головою. Від хаотичного барахтання я лише глибше занурювалася не в силі винирнути. Десь на поверхні лунали крики. Та я не могла їм відповісти. Повітря закінчувалося і раптом сильні руки потягнули мене уверх.

Тоді я вперше дізналася ціну повітря. Ціну життя. Ціну помилки. Ціну дурного жарту.