Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Ранок. Магазин. Аня саме виставляє нову партію яскравих керамічних магнітів на полицю. Сонце пробивається крізь вітрину, а десь на фоні тихо муркоче кавова машина. У дверях з’являється Каміль — з кавою, звісно, і з хитрим виразом обличчя.

— Добрий ранок, пані сувенірна королева! — урочисто оголосив він, ставлячи каву перед Анею. — У мене до тебе серйозна розмова. Питання життя і смерті.

Аня усміхнулась і навіть не обернулася:

— Камілю, якщо ти знову купив якісь «унікальні» тапки зі знижкою і тепер не знаєш, кому їх подарувати — я пас.

— Га! Ні! — Каміль притис руку до серця. — Цього разу я ще гірший. Я хочу викрасти тебе. Надовго. В іншу країну.

Аня обернулася. Погляд у неї був уважний, з ледь помітною посмішкою:

— Це пропозиція?

— Ні, це план! — урочисто виголосив Каміль, витягаючи з кишені два білети. — Албанія. Моє місто. Моє дитинство. Моя бабуся. Твоя нова фанатка, до речі.

— Твоя бабуся мене не знає.

— Але вона вже тебе любить! І взагалі, я хочу показати тобі, ким я був… до того, як став комедійним персонажем із шикарним смаком до жінок.

Аня зазирнула в його очі. Там не було жартів — лише тепло і щось глибоке, невимовне. Вона взяла квиток до рук і прочитала пункт призначення. Назва міста їй нічого не говорила, але вона знала одне: якщо там буде Каміль — вона хоче туди.

— А робота?

— Кажеш Андрашу, що поїдеш за натхненням. Ти ж все одно принесеш звідти якісь шедеври, я тебе знаю.

Аня видихнула, усміхнулася, і відповіла:

— Поїхали, Камілю.
 

Аня, як людина організована (принаймні більше, ніж Каміль), почала складати речі за списком: зручний одяг, зарядки, подарунок для бабусі Каміля, щось легке для вечора… Каміль тим часом зник на балконі, а потім з тріумфом повернувся з валізою, в якій ховалися: шість пар шкарпеток з фламінго, рибацький капелюх, дві банки кави, та абсолютно непотрібна пляжна парасолька.

— Камілю… Це Албанія, а не кемпінг в Австралії. — Аня підняла брову.

— Я просто готуюсь до всіх можливих сценаріїв, — гордо відповів він. — А ще бабуся полюбляє каву. І фламінго. Ну, можливо, полюбляє.

— А парасолька?

— Це… щоб вона бачила, що я піклуюсь про безпеку. Сонце — штука серйозна.

Аня закотила очі, але внутрішньо сміялась.

Вони бігали по квартирі, збираючи все необхідне і не дуже, а Каміль ще й намагався знайти футболку з написом «Містер Балкан». Аня роздруковувала квитки, Каміль шукав, де сховав паспорт. У якийсь момент він приніс їй кардіган:

— Щоб ти не замерзла в дорозі.

— Це мій кардіган.

— Саме тому я знаю, що він тобі личить.

Коли нарешті все було спаковано, Каміль подивився на годинник і серйозно заявив:

— Час викликати таксі. Ураган Аня-Каміль летить у минуле!

І поки Аня одягалась, Каміль намагався зачитати вголос правила поведінки з балканськими бабусями, які він сам щойно вигадав. Вони звучали приблизно так:

Таксі подало сигнал, і пара поспішила вниз із валізами. Аня сміялась крізь сльози, Каміль героїчно ніс парасольку як знамено. Вони вирушали не просто в подорож — а до історій, які жили в серці Каміля, і яких вона ще не знала.

Каміль виглядав підозріло спокійним. Надто спокійним. Настільки, що навіть забув свою рибацьку парасольку в багажному відсіку й не повернувся по неї. Аня відчула це ще в аеропорту, коли він почав розглядати кожну дрібницю — шви на кріслах, плакати про правила безпеки, навіть шрифт на квитках.

— Камілю, ти часом не хвилюєшся?

— Я? Та ні! Просто… цікаво. Як воно… працює. Літак же… ну, великий… а повітря — невидиме…

Аня кивнула, хоча всередині вже готувалась до чогось епічного.

І епічне не змусило себе чекати. Як тільки вони піднялись у повітря, Каміль почав непомітно стискати підлокітник, а потім — руку Ані. А потім… чужу руку. Яка належала чоловіку поруч. А потім вибачався, плутаючись у трьох мовах.

— Це просто турбулентність… — пробурмотів Каміль, коли літак трохи трусонуло. — Це… авіаційний масаж, правда ж? Природний процес! Ха-ха… Ха?

Аня витягла з сумки жуйку й тихо прошепотіла:

— Дихай. Жуй. І не тримай більше чужих людей за руки.

Коли стюардеса запитала, хто хоче каву, Каміль героїчно підняв руку, але переплутав кнопки й викликав сигнал тривоги. Поки стюардеса підходила з кавою, він вже був завернутий у плед і схожий на неспокійну бабусю, яка забула, чи вимкнула праску.

— Я нормально… Просто трохи… чутливий до польотів. — визнав він тихо.

— Ти боїшся літати, — посміхнулась Аня.

— Ні, я просто… поважаю повітря. І… трошки недовіряю законам фізики.

Після ще однієї «турбуленції» Каміль притиснувся до Ані, прошепотів:

— Якщо щось станеться… знай: я кохав тебе з першої хвилини. Ну, майже з першої. Може, з другої. Бо перша була шок.

— Камілю, ми просто летимо до Албанії. Це не титанік.

— Титанік теж не планував тонути!

Але, попри все, Каміль вів себе мужньо — щонайменше п’ять хвилин після посадки вже точно.

Коли літак торкнувся землі, він перехрестився, подякував пілоту й сказав Ані:

— Тепер я точно знаю, що вартий твоєї любові. Я пережив повітря.