Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

— У музеї ми зустрілися з Людмилою! — пояснив Леонід, і його голос пом’якшав, коли він згадав її — якір у бурі його думок, що тримав його від падіння в хаос пам’яті. — Вона розповіла, що хтось уже цікавився щоденником, і в нього була одна зі сторінок.

— І де ж нам його шукати?! — Енріке нахилив голову; його погляд був гострим, мов курсор, що шукає потрібний файл у безладі екрану, чіткий і невблаганний.

— У нас є його візитівка з контактами, тож знайти його не складе труднощів! — відповів Леонід. — Але як дістати сторінку, не викликавши зайвої цікавості, — ось у чому справжнє випробування. Чи був я капітаном своєї долі, чи лише тінню на екрані чужих сюжетів? — Його думки завертілися, але він стримав їх, повернувшись до справи.

— У нас є два шляхи! — задумливо промовив Антуан, потираючи скроні, ніби збираючи думки, розкидані ритуалом, що висмоктав його сили, мов розряджений акумулятор у критичний момент. — Перший — сказати, що ми хочемо купити його сторінку, але він може відмовити, адже вона йому потрібна. Другий — запропонувати йому викупити нашу.

— А як ми пояснимо, звідки ми знаємо про нього?! — втрутився Леонід; його голос став твердим, як бетонний блок у фундаменті хмарочоса, що не здригнеться під вітром. — Людмила казала, що він хотів придбати весь щоденник, але музей відмовив. Тоді можемо сказати, що дізналися про його інтерес через неї й пропонуємо свою сторінку як жест доброї волі.

— І що далі? — Антуан нахилився вперед; його очі звузилися, ніби камера, що фокусується на деталях, шукаючи слабке місце. — Він не дурень. Захоче переконатися, що наша сторінка справжня.

— Саме так! — кивнув Леонід, і в його очах спалахнула іскра, мов блиск екрану під пальцем, що обіцяє перемогу. — Ми домовимося про зустріч, щоб порівняти сторінки. Він принесе свою, ми — нашу. І в той момент зможемо дізнатися вміст відсутньої сторінки, не віддаючи своєї.

— Гарний задум! — озвався Енріке; його голос був спокійним, але в ньому чулася нотка схвалення, як звук завершення вдалого завантаження, що приносить полегшення. — Але де ми його приймемо? На горищі? Чи, може, в ресторані за чашкою кави або віскі?

— Ні! — похитав головою Антуан, і його губи скривила слабка усмішка, що тремтіла від втоми. — Я виріс у маленькому містечку, серед простих людей: пил доріг і запах свіжої фарби мені ближчі, ніж позолота палаців. Мені бракує лиску для таких переговорів — я більше про будови, ніж про інтриги за склянкою віскі.

— Він правий! — підтримав Вортимер, і його голос загудів із ноткою глузування, що маскувала глибшу тугу. — Антуан виглядає так, ніби щойно зліз із маршрутки, а не з трону. Щоб вести такі перемовини, потрібен хтось із досвідом, хто знає мистецтво минулого й уміє тримати покерфейс перед акулами. — Він зробив паузу, а потім додав із кривою усмішкою: — Я готовий піти на амбразуру. Засидівся я в цьому задзеркаллі, мов аватар у глючній грі, де немає ні вітру, ні світла. Хочу знову відчути себе живим: свіжий вітер у легенях, перші промені сонця на обличчі, смак справжньої їжі, а не ці піксельні мрії, що тьмяніють у склі. Хто за мою єдину аристократичну персону?

— Думаю, усі за! — витримав його погляд Енріке, і в його очах промайнула тінь усмішки, мов смайл у відповідь, що ховає біль. — Але не забувай, що останні завжди стають першими. Бо це мені доведеться пірнати за Ключем, коли ми знайдемо координати. Тож не дуже розслабляйся на сонці, Вортимере: твоя кава може охолонути, а я все одно буду тим, хто дістане зірку з глибин.

— Та давайте замутимо тусу в галереї моїх предків! — втрутилася Софі; її голос зазвучав чітко, мов дроп у треку, що задає ритм і змушує серце битися швидше. — Це топова лока, без підозрілих вайбів. Він клюне, сто пудів, як лайк на свіжий пост.

— Добре! — підсумував Леонід, і його голос загудів, як низькочастотний сигнал, що пронизує ефір, сповнений сили й передчуття. — Даємо Софі день, щоб підготувати місце для зустрічі, а Антуану — час прийти до тями. Готуймося до перевтілення.

Леонід сів навпроти дзеркала, і його відображення тремтіло, ніби гладь озера під першим подихом вітру, готова розсипатися від одного дотику. Зірка, що впала в його очах, мерехтіла — чи то Дайя, чи то Ключ, що кликав із пітьми. Софі влаштувалася за столом; її пальці стискали край стільця, ніби вона боялася відпустити реальність, що тримала її на межі, і її думки гуділи: Чи не я та тінь, що гасить їхнє світло? Час сповільнився — секунди тяглися, мов ланцюги, що сковували Ключ Дракона в глибинах моря, важкі й холодні. Напруга зростала, повітря дихало жаром, наче перегрітий двигун на межі збою, і ось спалах світла — сліпучий, як блискавка, що б’є в серце ночі. Дзеркало розгорілося, і багряний вихор поглинув Леоніда, ніби полум’я, що пожирає суху траву; його силуети розчинилися в пітьмі, мов зірка, що впала за обрій. Антуан упав на підлогу; його тіло здригнулося, ніби лялька, чиї нитки обірвала невидима рука, і звук його падіння відлунював, як тріск розбитого скла.

— Цього разу все вдалося, — тихо промовив Енріке, і його голос був м’яким, як звук завершення дзвінка, що приносить полегшення, але в грудях стискалося: Ми шукаємо Ключ, але чи не втрачаємо себе? Дайя мовчить, а я чую його голос у кожному ударі серця — чи живий він, чи я сам став його відлунням?

Світло кликало — тінь тримала, Ключ манив — Дайя мовчав. У голові кожного гуділо одне питання, що різало тишу, мов лезо, вигострене століттями: чому не з’явився Дайя? Його відсутність була тінню, що падала на їхні душі, — мовчазним криком, що відлунював у задзеркаллі, глибшим за слова, що рвалися з грудей. Ніхто не наважився озвучити це — слова здавалися занадто важкими, щоб зірватися з язика, занадто крихкими, щоб витримати вагу правди, що ховалася за ними, мов тінь у відключеній системі.

У тиші горища дзеркало дихало; його поверхня тремтіла, ніби озеро під першими краплями дощу, між реальністю й сном. Зірка, що впала в його глибині, мерехтіла — чи то Дайя, чи то Ключ, що чекав їх у пітьмі. Леонід стояв у задзеркаллі, і його думки кружляли, як вихор піску в пустелі: Чи був Ключ Дракона свободою, яку я шукав, чи пасткою, що засмоктала мене, лишивши лише шепіт вітру над моїми слідами? Спогади нахлинули: гарячий пісок ковтав його ноги, повітря пекло легені, тиша кричала гучніше за бурю, і він відчув, як той момент досі тримає його в полоні. Софі дивилася на свої руки, і в її грудях пульсував страх: Чи не веду я їх усіх до прірви, де світло гасне, а тіні перемагають, мов вимкнений екран у порожній кімнаті? Вортимер хмикнув, глянувши на Антуана, що лежав на підлозі, і його голос розітнув тишу.