Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

була вимоглива. Я її так ненавиділа. Вона часто навмисно пісялася в ліжко. Мама перепитувала, чи не хоче вона в туалет… Зельда казала, що ні… Її клали спати, і вона миттєво пісяла в ліжко… тож мамі, а іноді й мені самій доводилося міняти простирадла… Зельда казала, що це сталося випадково, але я бачила в її очах сміх, Луїсе… Я бачила його… Її кімната завжди смерділа сечею і ліками. У неї були пляшечки з якимось зіллям, яке тхнуло, як льодяники проти кашлю «Дика вишня» фірми «Сміт Бразерс». Цей запах був скрізь… Іноді я прокидалася ночами — таке трапляється навіть зараз — і думала, що відчуваю цей огидний запах. Якщо ж я прокидалася не повністю, то думала: «Зельда вже померла? Справді? Я гадала…»

Рейчел почала задихатися. Луїс узяв дружину за руку, і вона стисла її з дикою силою.

— Коли ми перевдягали її, то бачили, як вигнулася, майже скрутилася у вузол її спина. Луїсе, незадовго до кінця здавалося, що її… її дупа якимось чином пересунулася на середину спини…

Тепер мокрі від сліз очі Рейчел стали схожі на скляні нажахані очі дитини, яка пригадує безкінечний страшний сон.

— Іноді вона торкалася мене своїми руками… своїми пташиними цурпалками… Я кричала і просила її цього не робити. Одного разу, коли я годувала її з ложки, вона торкнулася мого обличчя, я скрикнула, перевернула тарілку і, сильно попікшись супом, заплакала… тоді я теж бачила ту огидну посмішку в її очах.

Наркотики перестали діяти. Вона тоді тільки кричала, і ніхто з нас не міг пригадати, якою вона була колись, навіть мама. Зельди не стало — було лише брудне, волаюче, ненависне всім нам щось у дальній кімнаті будинку… наша брудна таємниця.

Рейчел захлиналася.

— Коли вона нарешті… батьків якраз не було вдома, коли вона… вона… ну ти розумієш.

З жахливим, важким зусиллям Рейчел врешті виплюнула це слово:

— Коли вона померла, моїх батьків не було вдома. Вони пішли, а я залишилася з нею. Це було якраз на Песах[105], і вони хотіли зустрітися з друзями. Лише на кілька хвилин. Я читала журнал на кухні. Тобто я його просто проглядала, бо вона там кричала, вона почала кричати, тільки-но батьки пішли. Через її крики я не могла зосередитися на читанні, я лише чекала, коли зможу дати їй ліки. А потім, розумієш, те, що трапилося… було… Зельда перестала кричати, Луїсе. Мені було тільки вісім… жахіття щоночі… я почала думати, що вона ненавидить мене, бо у мене пряма спина, мене не мучають постійні болі, бо я можу гуляти… бо я буду жити… Мені здавалося, що вона хоче мене вбити. Навіть тепер, Луїсе, я не думаю, що мені це лише здавалося… Я справді думаю, що вона мене люто ненавиділа. Не думаю, що вона справді мене могла вбити… але якби вона змогла керувати моїм тілом… обернути мене на когось, як у казці… гадаю, вона б без вагань зробила це… Коли вона перестала кричати, я піднялася нагору, перевірити, чи все гаразд, перевірити, чи не впала вона з ліжка… Я зайшла до неї і подумала, що вона задихнулася, проковтнувши власний язик. Луїсе… — голос Рейчел вищав, зривався на схлипування, жахливо нагадував дитячий голос — вона заново проживала ті миті. — Луїсе, я не знала, що робити… мені було тільки вісім.

— Звісно, ти не знала… — сказав Луїс. Він обійняв її, і Рейчел схопилась за нього, як нещасний моряк, човен якого раптово пішов на дно посеред великого озера. — Тебе дуже сварили за це, крихітко?

— Ні, мене ніхто не звинувачував, але й ніхто не міг мені допомогти. Уже нічого не можна було змінити. Вона не проковтнула язика. Зельда почала видавати якісь звуки… Щось схоже, ну я не знаю… Гааааа….

У своїй нещасній спробі повністю пригадати той день Рейчел намагалась відтворити, як саме хрипіла її сестра, і Луїс згадав про смерть Віктора Паскоу.

Він здригнувся, обіймаючи дружину.

— А ще слина… Слина стікала по її підборіддю.

— Рейчел, досить, — зупинив він доволі непевно. — Я хвилююся за тебе.

— Я просто пояснюю, — наполягала вона. — Я пояснюю, чому не зможу піти на похорони нещасної Норми, пояснюю, чому ми тоді так по-дурному посварилися…

— Годі, кохана. Усі вже забули про це.

— Але не я, — відповіла вона. — Я все добре пам’ятаю, Луїсе. Я пам’ятаю це так само добре, як і те, як моя сестра Зельда задихнулася в ліжку 14 квітня 1963 року.

У кімнаті на якийсь час запанувала тиша.

— Я перевернула її на живіт і поплескала по спині, — знову продовжила Рейчел. — Це все, що я вміла робити. Її стопи здіймалися й опускалися, скрючені ноги тремтіли… Мені тоді здалося, що хтось із нас пукнув, але то, насправді, коли я перевертала Зельду, тріснула по шву моя блузка. Вона почала… битися в конвульсіях… я бачила, як її голова повернулася вбік, обличчя притиснулось до подушки, і я подумала: «О Боже, вона задихається, Зельда зараз задихнеться, і, коли батьки повернуться додому, вони скажуть, що це я її вбила. Вони скажуть: „Ти ненавиділа її, Рейчел“, і це буде правда. Вони скажуть, що я хотіла їй смерті, — і це також буде правдою». Луїсе, розумієш, першою думкою, яка промайнула в моїй голові, було: «Слава Богу, нарешті Зельда задихнулася і все закінчиться». Тож я знову її перевернула і побачила, що обличчя у неї почорніло, Луїсе, очі налилися кров’ю, а шия раптово набрякла. Потім вона померла. Я кинулася навтьоки з тої проклятої кімнати. Я хотіла чимскоріш дістатися до дверей, але врізалася в стіну, і один з малюнків, що висів там, упав. Це була ілюстрація до однієї з казок, про країну Оз, книжки, яку Зельда дуже любила до того, як захворіла на менінгіт. Там був намалюваний Оз, Великий і Грізний[106], однак вона завжди називала його «Оз, Вевикий і Гвізний», бо не могла правильно вимовити звуки і звучала, як Елмер Фадд[107]. Мама повісила цей малюнок у рамку, бо Зельді він подобався найбільше. Оз, Вевикий і Гвізний. Картина впала на підлогу, і скло розбилося. Я закричала, бо знала, що Зельда померла, і подумала, що це її привид прийшов по мене. Я знала, що привид ненавидітиме мене так само, як і вона. Тільки от привид не буде прикутим до ліжка, тож я закричала… Кричала і тікала з дому. «Зельда померла! Зельда померла! Зельда померла!» Сусіди визирали з будинків і бачили, як