Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

Плейшнер відчув, як у нього затремтіли руки. Він не знав, що робити: підійти до високого товариша, хазяїна явки, і відкликавши, попередити його; вийти на вулицю й там подивитися — підуть вони разом чи розійдуться; а може, встати першим і швидше піти на явку, щоб попередити того чоловіка, який лишився там, — він же чув ще один голос, коли був там, — щоб на вікні виставили сигнал тривоги.

«Стоп! — раптом промайнуло у Плейшнера. — А що було на вікні, коли я йшов туди перший раз? Там же стояв вазон, про який мені казав Штірліц. Чи не стояв? Ні, не може бути, тоді чому ж зараз цей товариш… Ні, це починається істерика. Стоп! Треба взяти себе в руки. Стоп».

Високий, так і не глянувши на Плейшнера, вийшов разом з невеличким смуглявим супутником. Плейшнер простяг хазяїнові купюру — свою останню купюру, але в хазяїна не було здачі, і той побіг у магазин навпроти, а коли він, віддавши гроші Плейшнеру, провів його до виходу, то на вулиці вже нікого не було: ні високого хазяїна явки, ні невеличкого чорнявого чоловіка.

«А може, він як Штірліц? — подумав Плейшнер. — Може, він також, як і той, грав свою роль, борючись з наці зсередини?»

І ця думка трохи заспокоїла його.

Плейшнер підійшов до будинку, де містилась явка, і, поглянувши на вікно, побачив високого хазяїна явки й чорноволосого. Вони стояли, розмовляючи про щось, між ними стояв великий вазон — сигнал провалу. Російський розвідник, відчувши, що за ним стежать, устиг виставити цей сигнал тривоги, а гестапівці так і не змогли дізнатися, що цей вазон означає: «все гаразд» чи «явку провалено». Але оскільки вони були певні, що росіянин не знає про полювання на нього, то залишили все, як було, а також і тому, що Плейшнер, через свою неуважність, зайшовши сюди перший раз, навіть не глянув на вазон, гестапівці й вирішили: на явці все гаразд.

Люди у вікні побачили Плейшнера, і високий, посміхнувшись, кивнув йому головою. Плейшнер уперше побачив посмішку на його обличчі, і вона допомогла йому все зрозуміти. Він теж посміхнувся і став переходити вулицю: вирішив, що так його не побачать згори і він утече від них. Але, оглянувшись, помітив двох чоловіків, які йшли метрів за сто від нього, роздивляючись вітрини.

Плейшнер відчув, як у нього ослабли ноги.

«Кричати? Кликати на допомогу? Ці настигнуть раніше. Я знаю, що вони зі мною зроблять, Штірліц розповідав, як людину можна усипити чи видати за психічнохвору».

В хвилину страшної небезпеки, якщо тільки людина не втратила здатності боротися, увага стає особливо загостреною, мозок працює з найбільшою напругою.

Плейшнер побачив у тому парадному, куди він заходив позавчора, шматочок синього, снігового, низького неба.

«Там прохідний двір, — зрозумів він. — Мені треба ввійти в парадне».

Він увійшов у парадне на негнучних, тремтячих у колінах ногах і з завмерлою усмішкою на сірому обличчі.

Плейшнер зачинив за собою двері й кинувся до протилежних дверей, що вели в двір. Він штовхнув їх рукою й зрозумів, що вони замкнені. Він навалився плечем — двері не піддавались.

Плейшнер ще раз навалився на двері, але вони не відчинились, а вилізти в маленьке віконце — в те саме, крізь яке він побачив небо, було неможливо.

«І потім це ж не кіно, — раптом стомлено, байдуже і якось відчужено подумав він, — старий чоловік в окулярах вилізатиме у в.ікно й застряне там… Ноги теліпатимуться, і вони мене втягнуть сюди за ноги».

Він піднявся на один проліт угору, але вікно, з якого можна було б вистрибнути, виходило на безлюдну, тиху вулицю, а по цій вулиці, не кваплячись, ішли ті двоє, в капелюхах, і тепер уже не розглядали вітрин, а уважно стежили за під'їздом, куди він зайшов. Він збіг ще на один проліт: вікно, що виходило у двір, було забите фанерою.

«Найстрашніше, коли вони роздягають тебе, заглядають у рот — тоді відчуваєш себе комахою. В Римі просто вбивали — прекрасний час чесної антики! А ці хочуть або перевиховати, або затоптати перед тим, як спровадити на шибеницю. Звичайно, я не витримаю їхніх тортур. Тоді, перший раз, мені не було чого приховувати, і все одно я не витримав, і сказав те, що вони хотіли, і написав усе те, що вони вимагали. І тоді я був молодший. А тепер, коли вони почнуть допитувати мене, я не витримаю й зраджу пам'ять брата. А зрадити нам'ять брата — це вже смерть. То краще загинути, нікого не зрадивши».

Він зупинився біля дверей. На табличці було написано: — «Доктор права Франц Ульм».

«Зараз я подзвоню до цього Ульма, — осяйнуло Плейшнера. — І скажу йому, що в мене погано з серцем. У мене крижані пальці, обличчя, мабуть, бліде. Нехай він викличе лікаря. Нехай вони стріляють у мене при людях, я тоді встигну щось крикнути».

Плейшнер натиснув кнопку дзвінка. Він почув, як за дверима протяжно задзвенів гонг.

«А Ульм спитає, де я живу? — думав він. — Ну то й що? Нехай я потраплю до рук цієї поліції. Незабаром кінець Гітлеру, і тоді я зможу сказати, хто я й звідки».

Він натиснув на кнопку іще раз, але йому ніхто не відповів.

«Цей Ульм зараз сидить у кафе і їсть морозиво. Смачне, з суницями й сухими вафлями, — знову якось здаля подумав Плейшнер. — І читає газету, і нема йому до мене ніякого діла».

Плейшнер побіг нагору. Він промахнув півпрольоту, щоб подзвонити в ті двері, що були навпроти явки. Але двері конспіративної квартири відчинилися, і високий блондин, вийшовши на сходи, сказав:

— Ви помилилися номером, чоловіче. В цьому під'їзді живем'о тільки ми та Ульм, якому ви дзвонили, всі інші у від'їзді.

Плейшнер стояв біля вікна в парадному — великого, немитого.

«А на столі лишився рукопис. Я обірвав його на половині сторінки, а мені так добре писалося. Якби я не поїхав сюди, я сидів би й писав у Берліні, а потім, коли все це скінчилося б, я зібрав би все написане в книжку. А зараз? Ніхто навіть не розбере мого почерку».

Він вистрибнув з вікна — ногами вперед. Він хотів закричати, але не зміг, бо серце його розірвалось одразу ж, коли тіло відчуло під собою стрімку порожнечу.

Свій із своїм?

Коли Мюллеру доповіли,