Читати книгу - "Метелик"

Знову дивлячись на карту й обмірковуючи всі деталі майбутнього проходження через села, я замислююсь над словами Хусто. Де ще я можу бути щасливішою людиною, як не тут, де всі мене люблять? Чи не готую я сам для себе нещастя, повертаючись до цивілізації? Майбутнє покаже.

Ці три тижні минули мов у казці. Лалі пересвідчилася, що вона завагітніла, отже, мого повернення сюди чекатимуть двоє-троє дітей. Чому троє? Лалі сказала, «що її мати двічі народжувала близнят. Ми сходили до знахаря. Ні, не слід забивати мої двері. Тільки треба покласти впоперек них дрючка. А гамак, в якому ми всі троє спали, мої жінки повинні будуть прив'язати під самим дахом хижки. Вони мають спати разом, бо складають єдине ціле. Потім знахар садовить нас біля вогнища, кладе на нього зелене листя, й цілих десять хвилин нас огортає густий дим.

Ми, повернувшись додому, стали чекати на Соррільйо, який приїхав того самого вечора. Повсідавшись довкола багаття, розведеного перед моєю хижкою, ми провели цілу ніч за розмовою. Кожному індіанцеві я сказав через Сор— рільйо слова ввічливості, й кожен відповів мені взаємністю. Із сходом сонця я забрав Зораїму й Лалі й пішов з ними до своєї хижки. До полудня ми кохалися, Зораїма, бажаючи відчувати мене в собі, лягає на мене, а Лалі звивається довкола мене, мов плющ. Пополудні від’їзд. Я говорю, а Соррільйо перекладає:

— Зато, великий вождь племені, яке прийняло мене й усе дало мені, хочу просити в тебе дозволу покинути вас на багато місяців.

— Чому ти вирішив покинути своїх друзів?

— Мені треба покарати тих, хто переслідував мене, мов звіра. Завдяки тобі я знайшов прихисток у твоєму селі «жив у ньому щасливо, мав що їсти, благородних друзів і жінок, які вселили сонячну радість у мої груди. Одначе це не повинно перетворювати таку людину, як я, на тварину, котра, знайшовши теплий і надійний притулок, залишається в ньому на ціле життя, боячись постраждати в боротьбі. Я збираюсь поквитатися із своїми ворогами, я вирушаю до свого батька, якому я потрібен. А тут я залишаю свою душу в своїх дружинах Лалі та Зораїмі, дітей, що є плодами нашого шлюбу. Моя хижка належить їм і моїм дітям. Сподіваюсь, що ти, Зато, якщо хтось це забуде, нагадаєш йому про це. Я прошу, щоб не тільки особисто ти пильнував їх, а й чоловік на ймення Услі день і ніч оберігав Зораїму й Лалі. Я всіх вас дуже любив і завше любитиму. Я зроблю все можливе, аби якнайшвидше повернутися до вас. Якщо я загину, виконуючи свій обов’язок, мої думки будуть з вами, Лалі, Зораїмо й мої діти, і ви, індіанці гуахіри, що стали моєю родиною.

Я заходжу з Лалі й Зораїмою до своєї хижки. Надягаю сорочку й штани кольору хакі, шкарпетки й узуваю полуботки.

Повертаю голову й довго роздивляюся хижку за хижкою це ідилічне село, де я прожив понад півроку. Це плем'я гуахірів, якого так бояться інші племена й білі люди, стало для мене надійним сховищем від людської жорстокості, своєрідною гаванню, де я зміг перевести дух. Тут я знайшов любов, спокій і гідність. Прощавайте, гуахіри, дикі індіанці з колумбійсько-венесуельського півострова! Ваші такі просторі землі, за котрі сперечаються між собою колумбійці та венесульці, на щастя, не зазнали впливу двох цивілізацій, які їх оточують. З того, як ви живете й захищаєтесь, я дістав велику науку, вона мені надовго запам'ятається: краще бути диким індіанцем, ніж високовченим книжним хробаком.

Прощавайте, Лалі й Зораїмо, незрівнянні жінки, такі близькі до природи, позбавлені будь-якого розрахунку, котрі у хвилини прощання поклали в мою полотняну торбинку всі перлини, що були в хижці. Я повернусь, це напевне, в цьому нема сумніву. Але коли? І як? Не знаю, але обіцяю повернутися.

Надвечір Соррільйо сідає на коня, і ми вирушаємо в бік Колумбії. Я в солом’яному брилі й веду свого коня за повід. Усі до одного індіанці прикривають лівою рукою очі, а праву простягають до мене. Цим вони показують, що їм тяжко бачити, як я йду від них, і вони простягають праву руку так, ніби хочуть мене затримати. Лалі й Зораїма проводжають мене метрів зі сто. Я гадав, вони мене поцілують, та нараз вони завили й побігли, не озираючись, до нашої хижки.

Зошит п’ятий

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ

В’язниця в Санта-Марті

Вибратися з земель індіанців гуахірів неважко, і ми без пригод минаємо прикордонні пости в Ла-Велі. Весь шлях, на який у нас з Антоніо пішло стільки часу, на конях ми долаємо за два дні. Але для мене дуже небезпечні не тільки прикордонні пости, а й уся довжелезна прикордонна смуга, що простяглася на сто двадцять кілометрів аж до Ріоачі — селища, з якого я втік.

Соррільйо навчив мене, як слід розмовляти з колумбійцем у заїзді, де дають їсти й пити. Я впорався непогано, бо, коли зумисне дуже затинаєшся, ніхто нічого не помічає — ні твоєї вимови, ні як узагалі говориш.

Рушаємо до Санта-Марти. Соррільйо проведе мене півдороги й сьогодні вранці поверне назад.

Ось уже Соррільйо й покидає мене. Коня він забирає з собою. Бо коли маєш коня, то, виходить, маєш і дім, живеш у якомусь селі й, отже, мусиш відповідати на неприємні запитання: «Ви знаєте такого й такого?.. А як звати мера?..

А що поробляє пані Ікс?.. А хто тримає маєток такий і такий?»

Ні, краще я піду далі пішки, десь під'їду на вантажній машині чи в автобусі, а в Санта-Марті сяду на поїзд. Тут я повинен бути для всіх forastero[16], який десь працює, щось робить…

Соррільйо поміняв для мене три золоті стопесові монети й дав мені тисячу песо. Добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо, тож я довго матиму на що жити. Я зупиняю ваговоз, який їде до Санта-Марти — чималого порту за сто двадцять кілометрів звідси. Машина їде чи то по кіз, чи то по козенят.

Через кожні шість-десять кілометрів край дороги стоїть заїзд. Водій-колумбієць виходить з машини! й запрошує мене «перекусити». Він запрошує, а я плачу. І щоразу він вихиляє по п’ять-шість чарок міцнющої горілки. Я вдаю, ніби теж