Читати книгу - "Грішниця"

Роман ненавидів, коли його називали сутенером, таточком, начальником чи якось ще. Він ненавидів, коли його називали просто Ромкою, ненавидів нас і все жіноцтво разом узяте, однак обійтися не міг, тому ненавидів і себе включно. Ненависть була невід’ємною частиною чоловіка, який посміхався, немов маленький хлопчик. Узагалі він був загадкою, напевно, найперше для себе самого. Ми боялися його, як бояться речей, які неможливо спрогнозувати. Роман міг бути ніжним та лагідним, а вже за десять хвилин перетворював жіноче тіло на відбивну. Видужувати доводилося тижнів два, а то й більше, працювати ти не могла, зате відшкодовувала простій із власної кишені. Тому ми намагалися виконувати всі вказівки й зайвий раз не провокувати пробудження вулкана.

Георгій був інший, протилежний. Як знімок і негатив, вони відображали одне й те саме, тільки в контрастних кольорах. Йому було абсолютно все одно, називайте хоч матінкою Терезою; обличчя стовідсотково відповідало роду занять; та й весь був на долоні – прогнозований і зрозумілий. Він також міг відгамселити так, що іноді доводилося викликати «свого» лікаря, а потім довго зализувати рани, однак усе одно з ним було простіше.

– Чого розсілась? Вставай, клієнт прийшов, тебе хоче. Давай-давай. Червона вільна.

Я відвела очі від вікна, за яким вирувала весна, кивнула головою, слухняно піднялась і пройшла в спальну кімнату, де все було червоного кольору, навіть секс. Цікаво, чому всі думають, що любов обов’язково має бути червоною? От якби вона в кожного була своя, а ще краще – аби не була продажною.

Коли все закінчилось і клієнт почав одягатись, з кишені штанів випав гаманець і розкрився. У ньому було фото маленької дівчинки, десь одного віку з моїм Славою. Усередині щось обірвалось, я обережно підняла гаманець і ніжно провела пальцем по дитячій посмішці, вони всі так схоже посміхаються. Чоловік завмер, а потім рвучко забрав гаманець, ніби я доторкнулася до святині брудними руками, потім, заспокоївшись, посміхнувся.

– Донечка, Полінка моя. Правда, красуня?

Я кивнула, ковтаючи непрохані сльози.

– Хворіє часто, дружина все по лікарнях із нею, ось я і… А так би ніколи, вона в мене справжня жінка, вона – мати, не те, що ви всі тут, самиці.

Він пішов. Я ще довго сиділа в кімнаті кольору крові й плакала, мабуть, уперше за ці кілька місяців. Самиці теж тужать, тужать за своїми дітьми.

* * *

– Це ж треба, як хочеться жити, як же хочеться – ніби й не жив зовсім. Дивно, правда? Такий старигань сивий, а як дитина. Лариса сиділа на стільці поруч із ліжком і тримала зморшкувату руку у своїх долонях.

– Може, ще не ваш час, дядьку Федоре, га? Ще б подивились, як маленький Федько перші кроки робить.

Старенький посміхнувся куточками вуст і просіяв – якби ж. До будинку зайшла захекана Марія Степанівна, з порогу почала роздягатись і діставати якісь пакуночки.

– Ось, тут знайшла дещо в себе. Чи допоможе, не знаю, та спробувати варто. Господи, де ж та «швидка»? Згубились, чи що?

Дід Федір змучено відкрив очі й подивився у вікно, де вже починав сіріти новий день.

– Ви дочці подзвоніть, онукам, – попрощатися хочу. А «швидка»… хіба до таких спішити треба, нехай до молодих поспішають.

Баба Марія поправила подушку так, щоб старенький напівсидів, і заходилася поїти якимись настойками з маленької ложечки.

– Ось так, сусіде, ось ще трошечки. Диви, доки дочка приїде, ти вже підстрибувати будеш. Це тобі я кажу, чуєш? Не розкисати.

– Та хіба б я не радий, якби тільки встати.

Лариса спостерігала за виснаженим обличчям старенького й думала, чому люди не можуть обирати свій час смерті, тоді вона вибрала б свій багато років тому.

– Ви почекайте, дядьку, полежте, танцювати пізніше будемо.

– Ой, дитино, чи будемо, – старенький надовго замовк, важко дихаючи, а потім прошепотів, – Невже цієї весни саду свого не побачу? Невже без мене цвістиме?

У Марії Степанівни по щоках поповзли солоні струмочки, кілька сльозинок впали на біле простирадло. Приблудний пес припинив скиглити біля порогу, зайшов до кімнати, підійшов до ліжка, сів і подивився на господаря довгим поглядом друга. Собака лизнув долоню старенького, опустив очі. Лариса не витримала й вийшла, відчинивши настіж вхідні двері, впустила до будинку перші кроки нового дня. Поруч почулося виття сирени, жінка полегшено видихнула – «швидка», дочекався.

* * *

Як страшно малювати нулі, до цього я не підозрювала, що нуль – це так багато, ніби ніщо і все одночасно. Нуль. Нуль. Нуль. Суцільні нулі – моє майбутнє, моє теперішнє, Я. Скільки коштує все це? Багато, ще більше нулів у кінці, а на початку… Що на початку – не так і важливо, яка різниця, коли стільки їх глипає оком у кінці. Справжнє чудовисько з безкінечним рядом очей – ціна життя мого сина. Я боялась уявляти собі суму, яку була винна, та й не вийшло б, адже стільки в житті одночасно не бачила. Зате здавалось, що за ці кошти можна злітати на Місяць, наприклад, хоча чого там треба? Мені не треба Місяця, тільки сина, але зараз це ще далі, адже Місяць я принаймні можу бачити у вікно вночі.

Сюди приходили рідкісні звісточки, і ті мені передавали не завжди, однак я знала, що моє сонечко живе, проходить реабілітацію після операції, приймає хімію й робить перші кроки. Дізнавшись про останнє, я плакала й сміялася водночас, немов схиблена. Дівчата крутили пальцем біля скроні й кидали підозрілі погляди. Дурненькі, моя крихітка вчиться ходити, нехай у лікарняній палаті, але він це робить, ще каже «ба-ба», «тьо-тя» й навіть «ма-ма». Цікаво, кому він говорить «мама»? Лєра пише, що поставила на Славину тумбочку моє фото в рамці, але маленький так любив стягувати його звідти, що вони збільшили фотографію в декілька разів, вставили в рамку з-під якоїсь картини та повісили на стіні – вийшов справжній портрет. Славуня діловито показує на нього пальчиком і всім лікарям, медсестрам та прибиральницям із дорослою серйозністю повідомляє, що це «Ма-Ма».

У мене