Читати книгу - "Зозулята зими"

Дивно, що двох дівок — колишнє і теперішнє моє персональне нещастя — об’єднує лише те, що обидві непрóсті, тобто крейзонуті. В іншому ж, крім поведінки, ледь не негативи. Темноволоса, кароока Руслана із правильними рисами обличчя: через кілька років маска малої стане затісною, проте такій машкарі врода зайва. Й русява Адка із зеленувато-сірими очима, що не терпить темних кольорів. Он, минулої зими, наприклад, носила кумедну картату беретку, як ця дівиця, що гіпнотизує поглядом бетонний паркан.

Що?! Завмираю просто посеред пустиря, щедро втоптаного багатьма черевиками й чобітками. Тут не лише беретка, тут ще й ледь кучеряве пасмо волосся знайомого відтінку на лобі, ледь загострені вилиці. Якщо у неї ще й сірі очі… Дівчина, врешті, перестає гіпнотизувати стіну й кидає швидкий прозорий погляд крізь мене. Дідько! Як у тому анекдоті: дві новини, одна не дуже, але терпима, інша — геть паскудна. Так-от, перша: схожість із Адкою виявилася оманливою, той самий тип зовнішності, не більше. Очі в цієї кралі таки сірі, однак густо-сірі, мов хмари, що от-от розродяться зимною сльотою чи схожим паскудством. Без жодного зеленавого вогнику. Так, Ада далеко звідси, подалі від шаленого коловороту, що захопив усе місто й от-от вихлюпнеться назовні… Та мені з тої халепи не вилізти. І не те, щоб я таке велике цабе, тут інше — справа принципу для незримої, але уважної охорони. Паскудна ж новина… Оця-от, оце-от… Тобто воно-вона — привид! Нє, я їх не боюся, принаймні не більше, аніж тарганів. Просто зустрічатися доводилося нечасто. Звісно, вони — не страшні створіння, а геть безпомічні, то все вигадки. Ніколи не зачіпають тих, хто могутніший, бо надто беззахисні. Проте факт їх появи саме тут вже бентежить, бо…

Бо є принципи, які жоден незаспокоєний дух порушувати не має права. Ніхто з них не стане з доброго дива просто так блукати удень, хай сонце й приховане хмарами та ранніми зимовими сутінками. І від цвинтаря далеко, і майже посеред людського натовпу. Тим паче, що відсутня й мітка зверхника, тобто того, хто дозволив з’явитися в світі живих! А вже розглядати графіті поглядом істинного поціновувача, то для привида, навіть шизонутого, явний перебір. Ні, з мене доста божевільних знайомих! Ще цього бракувало!

Вона ж не те, що не вшивається, помітивши, що я можу її бачити, навпаки — байдуже відвертається від мене і ще раз уважно вдивляється у малюнок на стіні. І собі витріщаюся: невеличкий, але з виду досить затишний будинок. Реалістичненько так і навіть симпатично намальовано. Дівчина-привид підносить вгору руку, тримаючи у ній балончик із фарбою… Я прибалділа: хіба від фантомної фарби можуть залишатися справжні сліди на стіні? Звісно, ні! Тоді хто в цьому місті зумів подарувати привидові балончики для графіті та ще й подарував йому силу, щоб ними скористатися? Ой, ні, не треба відповідати. Не може ж одна людина, навіть колекціонуючи неприємності, влипати геть у всі історії? Правда ж, Русланонько, це не ти?

Сторонні думки витискають із голови акуратні літери, що з’являються, мов підпис під малюнком: «А» з перебитим хвостиком, позірно каліграфічна «n», задеркувата «g»… У мене ще є надія, що то справді підпис. Якийсь там «янгол», чорний, світлий, сумний чи будь-який інший, латиницею. Але наступна закарлючка мало нагадує «е». Можливо, «художницю» бісить мій уважний погляд і вона помиляється? Принаймні на мить відривається від вправляння у каліграфії і красномовно робить рух у мій бік: «Послання не для тебе, упирице! Побачила більше, ніж досить. Тож іди донось… чи просто йди собі, не заважай, бо ще не встигну!»

Е?.. ай’м і сама крейзі? Сама не помітила, як здуріла?! Чи тепер це — норма, а мене скоро почнуть усілякі там потерчата лякати? Дрібнота, що на один зуб, тобто на одну, але дуже дієтичну, перекуску! Потерчата…

Раптом щось клацає в голові й стає зрозуміло все: і що то за послання, і для кого призначене, і навіть те, що якщо донесу за потрібною адресою, то мені пробачиться усе. Майже все… Звісно, крім списку, що вже який день ношу з собою в якості гарантії, що не чіпатимуть, якщо не відсвічуватиму… Хоча все одно зачеплять, трохи пізніше, коли впораються із головними проблемами, залишивши дріб’язок на десерт. Відшукають скрізь, куди б не поткнулася… Хоча, потенційна приреченість — це ще не привід кидатися в чорторий, або непорушно чекати на майбутніх переслідувачів. Хай то просто посеред вулиці чи на орендованій квартирі. Що ж робити? Ні, не все так просто. Я знаю до кого мені тепер звернутися. Звісно, він — шарлатан. Бо не вірю я в існування реального «спеціаліста із чортівні», котрий має власне детективне агентство. Образність журналістів тут явно через край. Здається, що й сам він не вірить в існування упирів. А це вже мені на руку. Бо де є великі гроші, там панує звичайна практичність. І тому свій список я йому не подарую, а продам… І не за гроші, звісно.

Ще раз озираюся на примару-художницю.

Порожньо, наче нікого й не було. І тільки підпис під малюнком, зроблений кілька секунд тому, промовляє — не привиділося, забагато реальності, Інко, як для марева.

* * *

На стіні вивіска: «Приватне детективне агентство «М.А.Г.» Усі види детективних послуг. Вихід є завжди». Криво посміхаюся. Гумористи. Теж мені Гендольф Сірий. Тупцяю на доглянутому ґаночку вже чверть години, уважно вивчаючи плитку під ногами. Нічогенька така плиточка. Певно, мейд ін Польща чи ще якась Еуропа. До речі, мені не заважають. І правильно. Може, то у мене таке хобі — колекціонувати різні візерунки та витріщатися на вивіски?! Ось тут, наприклад, під ногами ледь стилізований меандр. Це, типу, кволий натяк для любих клієнтів чи просто випадковість?! Ку-ул! Рішуче задираю голову, за звичкою широко посміхаюся камері спостереження вгорі. Хочеться помахати руцею, але стримуюся: то уже буде перебір та й, зрештою, гламурненький несмак. Одне вдавати з себе гламурну пані, інше — гламурну дурепу.

Простягаю перед собою руку, штовхаю не пластикові двері, а справжні, добротні, дубові. Доволі легко піддаються, однак тільки-но роблю перших півкроку, переступаючи поріг, ледь стримуюся, аби не прикусити губу, тамуючи стогін. Той, хто першим вигадав, що вампіри не можуть увійти в чужий дім без запрошення, був наївним мрійником чи ідіотом, що, в принципі, в даному випадку синонімічно. Геть інша справа — заходити у правильно захищені