Читати книгу - "Зозулята зими"

Дідько. От засранець! А я ще вірила, що «спеціаліст із чортівні» — то образне??? Рішуче прошкую повз охорону, хоча всередині все аж затерпає від неприйняття мене енергетикою, яка заполонила весь простір між стінами. Мене ніхто не зупиняє. Правильно, не для цього ж я так довго на порозі тупцювала, аби вони не встигли про мене біг босу доповісти й вказівки вислухати. Але якщо пан детектив вважають, що оті міни на мармизах підлеглих, коли зустрічають потенційних клієнтів — то доброзичлива посмішка, то тут комусь варто окуляри подарувати. Хоча…

Їм таки далеко до вигадливої гримаси-усмішки на моєму обличчі.

* * *

Звісно, на потиск руки як привітання з боку непрóстого я й не розраховую. Бо пан детектив, може, й не вірить в існування вампірів, але коли зміг протягнути так довго і навіть не збанкрутіти, то легко навчився вирізняти чужаків. Але мене несподівано зустріли не лише холодно-офіційною посмішкою, а й простягненою правицею. Горло наче стискають сухі лещаки, але я не відмовляюся від рукостискання. А де ж, ай’м глет ту сі ю, міс? Тисячі шпичаків впиваються в шкіру моєї руки, якої торкнувся перстень. Та той біль ще можна терпіти, хай і стиснувши зуби. Але коли від місця дотику починають тілом мандрувати мурашки, стає не по собі. Чула ж про існування охоронників, але таке зустрічаю вперше. Знаю наперед — мене зараз геть спустошить, вицмулить усю до краплі вкрадену-позичену енергію, зробивши безпомічною, мов немовля. Але голодна паніка не поспішає накрити задушливою хвилею. Чомусь пригадуються світло-шоколадні очі однієї кришанутої, вхоплююся за той спомин, мов за рятівне коло, — й несподівано легшає.

Фа-ак, чула, що дехто із наших отак підсаджується на певну людину, мов на наркотик. Звісно, надовго такої «їжі» не вистачить. Жертва швидко згорить, куди тій свічці, а дурневі-вампіру доведеться ломку переживати, яка людським наркоманам хіба у страшному сні намаритися може. Та я ж так і не скуштувала Руслану, тому не можу сказати, яка її енергія на смак. І тому мені дивно стало, як один лишень спомин про людські очі допоміг не вмерти на місці. Хоча дивна слабкість оповила тіло, захотілося раптом залізти в ліжко, напитися гарячого чаю та влягтися спати.

Потиск рук раптово уривається. Мені мовчки підсовують фотель, жодного натяку на те, щоб я забиралася геть, бо мене ж розкусили. Ах, звісно, пану детективу просто достобіса цікаво: якого я сюди припхалася.

— Шановна пані!

— Інна, е-е-е-е — Станіславівна, — підказую, витворивши на фізії гримасу, що мала б символізувати посмішку. Він посміхається одними лишень очима — чорними і бездонними, мов провалля. Відводжу трохи вбік очі, втуплюючись поглядом в його смолисте волосся. Так набагато легше розмовляти…

Він продовжує:

— Наша фірма — шановна пані Інно, солідна організація. Закони поважаємо, трупів не переховуємо, із представниками правоохоронних органів і всякими контролерами не домовляємося. Це так, про всяк випадок — довідка на майбутнє.

І це говориться щиро — без непотрібної підробки під посмішку, солодко складені уста чи стиснуті долоні. М-да, і бровою не повів!

— Шановний пане детективе! Невже я схожа на дівчинку, що ледь досягла повноліття, й випадково довела до самогубства якогось перехожого, бо не здатна контролювати власні гормони? — ледь зводжу старанно вищипану брову. — На відміну від декого я давно вже беру дещицю, яку ніхто не відстежує. Це типу податків.

Шет… Якусь мить мене уважно розглядають. Потім теж піднімають брову, явно передражнюючи, хоча досить правдоподібно:

— Охоньки! Пані не дуже схожа на потвору, котра харчується задля розваги, бо власну енергію нема де діти… Хоча, знаєте, все можливо, через років десять-двадцять… Але якщо врахувати, як пані Інна вправно протистояла талісману, то висновок напрошується невтішний: чи матиме пані Інна оті десять років, якщо почне так часто пхатися туди, куди не варто?

Вау-у? Окей! Він мене розкусив, тільки глянувши. Маю аплодувати стоячи, чи як? Діагноз установлено точно, крім одного: мені й під старість не вдасться обійтися без полювання задля харчів. Надто далеко зайшла. Та цим зараз можна не перейматися, часу ще вдосталь.

— Пане Арсене, ви мене явно з кимось переплутали. Я, звісно, не янгол, але й до протилежного табору наразі не поспішаю себе відносити. Це — так, між іншим. По-перше, я не певна, що у мене є в запасі десять днів, не те, що літ. Відповідно, по-друге, грошей у мене, таких, аби оплатити ваш захист, немає. Звісно, дістати можу, яким чином, вам здогадатися, думаю, неважко. Не всі чоловіки у цьому місті, навіть багаті, позначені вашою проникливістю. Але ви, якщо не останній дурень, не виставите мене зараз за двері тільки тому, що я не вповні людина. Чогось же я до вас припхалася, попри всі ваші пастки, і як вже почули — не за захистом.

— Не виставлю? — щире здивовання і холод в очах.

— Ага! Навіть у звичайних умовах не виставили б, бо добре знаю про ваше типу хобі — колекціонування корисної інформації. Але якщо від цієї інформації залежить ще й ваше життя, то…

Спеціально роблю паузу.

— Блеф, — це повідомляється не мені, а стіні навпроти столу.

Ну, так, може, і блеф.

— Пане Арсене! А як щодо формули «ворог мого ворога — мій трохи друг», нє, не проходить?

От я і скинула із себе машкару витонченої гламурної стерви, й мене у відповідь нагородили пронизливим поглядом. Так мене й підмиває вчепитися у його ледь звужені зіниці, по-о-овільно потягти на себе із денця очей емоції, паралізувати силу волі підступним ударом…

Ейс-с?! Ні, «ноу-у!». Добре, що в останню мить величезним зусиллям волі втрималася від спокуси. Це добре, що бед бой (плювати, що він — старший, я його хлопчиськом звати буду подумки — хоч така помста!) виявився хоч і вродженим непрóстим, але ненавченим. Лише поморщився, але так і не збагнув, що я тільки-но ледь не спробувала. Я ж не самогубця!

— Ох, які ви приказки знаєте, — глузливо кривиться. — Вирішили погратися? Що ж… А як ви дивитеся на таку техніку ведення бою: «нацькувати двох ворогів один на одного, а потім добити, того, хто виживе»? Дуже дієвий спосіб, перевірений. Повірте, панночко.

— Вот? Панночко? — він просто глузує,