Читати книгу - "Розмір має значення"

І коли нарешті мене покликав начальник голосом, суворішим за Статут караульної служби, я вислухав розпорядження і неначе сам до себе, промовив:

- Кохана, я бачив,

Як риба танцює з креветками,

А рис обіймається з норі.

Бічним зором я побачив, як раптом завмерло обличчя старого професора, і наступні сухі слова уже не змогли зірватися з його зачарованих вуст. Як сказало б місцеве населення: «Блядь, що робить з людиною високе мистецтво!»

- Ви знаєте поезію Коріякі?

- «Очікуючи на суші», - сказав я замість відповіді, - моє улюблене хайку.

Наголошувати на тому, що воно ж і передостаннє в репертуарі, я не став.

- Сідай, - мовив професор Гнучкошиєнков уже зовсім іншим голосом.

Я сів.

- Візьми там у шафі…

Ага, це добрий знак!

Я взяв у шафі, розбавив і розлив по двох мензурках.

- Коріякі - мій улюблений поет, - зізнався старий, закусивши шматком сала.

- Мій теж, - збрехав я закусуючи.

- Не знаю, хто тобі сказав…

- Ніхто. Він просто відповідає сьогоднішньому настрою.

- Хіба? - здивувався професор. - Але мать його так. Тобі, козаче, я скажу те, що нікому не казав. Диви сюди.

Господи, невже це воно? Невже він зараз розкаже мені те, заради чого я прилетів у таку далечінь?

Старий довго порпався в шухляді свого столу і зрештою видобув доволі засмальцьованого зошита в клітинку, як у школі. Грубі, але звичні до паперів пальці впевнено розгорнули його на потрібній сторінці.

- Дивися, я знайшов досі невідомий цикл хайку і довів, що він належить перу Коріякі. Уявляєш?

- Та ви що! - захоплено вигукнув я, хоча прискіпливий слухач навряд чи повірив би в мою щирість.

- Я навіть переклав його українською, і, як мені здається, непогано.

Хай йому чорт, краще б розповів мені про молекулу. Але скачи, враже, як пан каже. Врешті-решт я всього лише асистент.

- Це цикл хайку на кожен день тижня. Явище само по собі унікальне в японській поезії. Який сьогодні день?

- Понеділок, - видихнув я.

- Чудово. От спочатку і почнемо. Слухай:

Казала, що підемо вдвох

Милуватися сакури цвітом,

Але не прийшла.

Це вірш на понеділок. А тепер слухай далі:

Вівторок.

У чайній альтанці чекаю

На сорок твоїх поцілунків.

Ну як?

- Колосально! - вигукнув я.

Здається, цей вірш я вже десь чув, але зараз не було часу згадувати, де саме.

- Отож! Є ще порох у порохівницях!

Далі пішли, як годиться середа, четвер, п’ятниця та субота, перекладені не без вигадки, треба віддати належне. Так ми доволі швидко дісталися неділі.

- В неділю ми мали

весільні свічки запалити,

Та й досі самотньо дрочу.

- Як на мене, це трохи грубувато, - зауважив я.

- Пробачте, молодий чоловіче, так в оригіналі. У старі часи взагалі менше церемонилися. Згадайте хоча б наше: «Я давала на стодолі, давала на плоті, ще нікому не давала на колючім дроті». Це, по-вашому, не грубувато?

- Так то ж коломийки!

- Коломийки, хлопче, це українські хайку.

- Тоді вже швидше хайку - то японські коломийки.

- Можливо. Ви знаєте, досить-таки цікава теорія.

Після моєї розповіді старий остаточно поплив, налив по другій, і я вирішив ризикнути. Тим більше, що вся лабораторія там за дверима принишкла і ніяка Лідочка нам не завадить.

- То що у вас там з молекулою, Миколо Васильовичу?

Він умить посерйознішав:

- Та не колеться, зараза. Якийсь мудрагель зашифрував, а я розшифровуй. А як його розшифрувати, коли тільки на першому рівні сполуки може існувати десять у чотирнадцятому ступені комбінацій? Усі перебирати, життя не вистачить.

- А що ж ви робите?

- Сподіваюся на геніальне осяяння!

Щоб не тиснути на старого, я вирішив змінити тактику.

- Миколо Васильовичу, а може, покажете?

- Кого?

- Ну цю, молекулу. Може, я, так би мовити, свіжим оком…

Старий скептично примружився:

- До ока ще голова потрібна.

Образливо, але по суті правильно.

- Ні, ну я не претендую, я скоріше, як математик, зі своїх міркувань. А раптом пощастить. Це ж як у казино.

Скепсис, мабуть, остаточно заволодів душею мого начальника.

- До казино, друже, з такими шансами краще не потикатися. Там один до сорока восьми, а тут - десять у чотирнадцятій.

- Але ж новачкам щастить.

- Щось я такого не пам’ятаю у своїй практиці. Хоча ні, був у юності один випадок… Добре, глянь, коли хочеш, тільки я від тебе все одно нічого не чекаю.

Із цими словами професор присунув до себе свого старенького комп’ютера і викликав на екран тривимірну модель складної молекули.

- Ось вона, красуня. Милуйся.

Я зазирнув туди і мало не зомлів. Бо на мене дивилася та сама молекула, що її зовсім нещодавно показувала мені Галушка у своїй лабораторії. Та сама, над якою билася контора академіка Майбороди. Це як Бог свят, тому що в мене унікальна зорова пам’ять - як побачу когось чи щось, навіки запам’ятаю.

- Ого! - почухав я потилицю. - І де ви її таку взяли?

- Та робимо тут для одних добавку. Технологію дали, патент зареєстровано. Гроші платять. А нашим стратегам закортіло розібрати. Хочуть упіймати принцип, щоб потім за аналогією можна було інші робити, з іншими функціями. Я кажу - тут Академія наук не допоможе, це геніальне осяяння. А вони - людина зробила, людина і розбере. А якщо це не людина робила? Профани!

Останнє слово прозвучало в його вустах гірше за будь-яку лайку. Стара школа, що вдієш.

- То що, виходить, ви не знаєте, що робите?

Він образився:

- Як це, не знаємо? Знаємо! ЩО робимо, знаємо, а ЯК це робиться - біс його зна. Ну то що, новачок, є якісь думки?

Я знизав плечима:

- Щось не видно.

- Отож-бо. Давай, назви будь-яке восьмизначне число.

- Пі, - сказав я перше, що спало на думку.

- Тобто?

- Число пі. Три, сто сорок дві і так далі.

Професор подивився на мене із сумішшю подиву та недовіри:

- Пі, кажеш? Слухай, а це цікаво. Це варто спробувати. Пі… Де там у нас пі?

Він зануривсь у програму, а я - у свої думки. Що ж це виходить? Казна-що. Виходить, що і цю контору хтось грає в темну. В темну грають професора Гнучкошиєнкова - це ще півбіди. Але в темну грають і його дочку, капітана КГБ Аксінью. А значить, страшно сказати, і її коханця, всемогутнього генерала Ліліпутіна! Хотів би я подивитися у вічі такому