Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Але був ущерблений на гордощах, ущерблений на самолюбстві, на дражливому самолюбстві та гордощах письменника, що з них походить нервова, завжди нашорошена дражливість, однаково властива й репортерові, й геніальному поетові.

Слово «Форестьє» різало йому вухо; він боявся почути його і червонів, коли чув.

Для нього це ім’я було дошкульним глумом, ба більше, як глумом, — майже образою. Воно кричало йому: «Це твоя жінка працює за тебе, як працювала й за першого. Без неї ти — ніщо».

Він охоче припускав, що Форестьє без Мадлени ніщо, але щоб він — це вже даруйте.

І вдома ці муки тривали. Тепер усе помешкання нагадувало йому про мертвого, вся обстава, все безділля, все, до чого він торкався. Перший час він зовсім про це не думав, але дотеп товаришів завдавав йому рани, що її непомітні досі дрібниці тепер ятрили.

Тільки брав тепер щось, так і здавалось йому, що й Шарлева рука до того торкається. Він бачив і вживав тільки те, що колись небіжчикові служило, те, що небіжчик купив, любив і посідав. І Жоржа починала дратувати навіть думка про колишні відносини його приятеля з дружиною.

Душевне обурення його самого дивувало, він не розумів його й думав: «Що це в біса воно сталося? Не ревную ж я Мадлену до її друзів. Ніколи не турбуюсь тим, що вона робить, ходить і приходить вона, коли знає, але спогад про тварюку Шарля бісить мене».

Він додавав у думках: «Зрештою, він йолоп був; певно, це й ображає мене. Мені прикро, що Мадлена могла віддатись за такого дурня».

І раз у раз приказував сам собі: «Як могла ця жінка хоч на мить захопитись таким гевалом!?»

І його злосливість більшала щодня від безлічі незначних дрібниць, що штихали його, мов голкою, від невідступного спогаду про небіжчика, що бринів у словах лакея та покоївки.

Дю Руа любив солодке.

— Чого в нас солодкого на обід немає? — спитав він якось увечері. — Ти ніколи його не замовляєш.

Молода жінка весело відповіла:

— Правда, я й забуваю. Бо Шарль солодкого зовсім не терпів…

— Знаєш, Шарль починає обридати мені, — уже не стримуючи своєї злості, урвав він її. — Завжди тільки й чути: Шарль, Шарль, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль подох, і дайте йому спокій.

Мадлена спантеличено дивилась на чоловіка, не розуміючи цього раптового гніву. Потім, бувши спритна, почасти догадалась, що в ньому робиться, догадалась про те повільне діяння ревнощів, які більшали щомить від кожного нагадування про небіжчика.

Може, це видалось їй дитинністю, але полестило їй, і вона нічого не відповіла.

Він сам на себе гнівався за цей спалах, якого не зміг стримати. Але того ж вечора, коли вони сіли писати назавтра статтю, він заплутався ногами в килимкові. Поборсавшись, він підкинув його ногою й спитав сміючись:

— Мабуть, у Шарля завжди лапи мерзли?

Вона теж засміялась і відповіла:

— О, він страшенно боявся застудитись; груди в нього були слабі.

Дюруа злісно відмовив:

— Він і довів це. — Потім чемно додав: — На щастя для мене.

І поцілував дружині руку.

Але лягаючи спати, він знову спитав, бо та думка не давала йому спокою:

— А ковпака Шарль не надівав, щоб застерегтись від протягу?

Вона не образилась на жарт і відповіла:

— Ні, тільки голову хусткою пов’язував.

Жорж знизав плечима й промовив зневажливо й згорда:

— От блазень!

Відтоді Шарль став для нього постійною темою до розмови. Він говорив про нього при кожній нагоді й називав його не інакше, як «бідолаха Шарль» з виглядом безмежного жалю.

І коли вертався з редакції, де його кілька разів ім’ям Форестьє називали, мстився глузливими кпинами над мертвим у глибині його домовини. Пригадував його хиби, смішності, чудноти, перераховував їх з утіхою, поглиблював та прибільшував їх, немов хотів перебороти в дружининому серці всяке почуття до страшного суперника.

Він питав:

— Скажи, Мад, пригадуєш той день, коли той бевзь Форестьє доводив нам, що товсті чоловіки міцніші за худих?

Потім він схотів дізнатись про небіжчика різних інтимних і таємних подробиць, що їх молода жінка, ніяковіючи, відмовлялась казати. Але він обстоював, домагався.

— Ну, слухай, розкажи ж мені про це. Він, певно, кумедний був тоді.

Вона шепотіла самими губами:

— Та дай йому, нарешті, спокій.

Він не вгамовувався:

— Ні, скажи! Певно, він незграбний був у ліжкові, мурло!

А кінчав завжди висновком:

— Тварюка ж він був!

Якось увечері наприкінці червня, коли він курив коло вікна, йому спало на думку просвіжитися на повітрі від вечірньої задухи. Він спитав:

— Моя маленька Мад, хочеш поїхати до Лісу?

— Залюбки.

Вони взяли відкритого екіпажа й поїхали на Єлісейські Поля, потім до Булонського Лісу. Стояла безвітряна ніч, та задушлива ніч, коли розпечене паризьке повітря входить у груди гарячою парою. Під деревами сунула ціла валка екіпажів із закоханими. Вони їхали одне за одним без упину.

Жорж та Мадлена тішились, роздивляючись на пригорнуті пари, що у фіакрах проїздили, — жінки у світлих сукнях, чоловіки — в чорному. Це був безмежний потік коханців, що котився по Лісу під зоряним пекучим небом. Чути було тільки глухий стукіт коліс по землі. Вони пливли й пливли попарно в кожному екіпажі, злігши на подушки, мовчазні, притиснувшись одне до одного, поринувши в марево бажання, тремтячи від сподіванки близьких обіймів. Гарячий морок, здавалось, був насичений поцілунками. Повітря важчало, ще задушливіше ставало від кохання, що в ньому буяло, від розлитої в ньому тваринної жаги. Всі ці спаровані люди, сп’янілі від однієї думки, від одного запалу, ширили навколо гарячку. Всі ці колісниці кохання, що над ними пестощі витали, лишали по собі якийсь чуттєвий подих, ніжний і хвилюючий.

Жорж та Мадлена теж піддалися цій любовній млості. Вони ніжно й мовчки побрались за руки, розімлілі від духоти, охоплені хвилюванням.

Коли доїхали до повороту біля фортифікацій, то поцілувались, і вона ніяково трохи пробурмотіла:

— Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана.

Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в пущу. На дорозі Озер, якою подружжя поїхало, їх трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листу та вогкістю струмків, що під гіллям дзюрчали, свіжина широкої нічної простороні, заквітчаної зірками, надавало тут поцілункам ще глибшого чару, оповивало їх ще таємнішим мороком. Жорж прошепотів:

— О, моя маленька Мад!

І пригорнув її до себе. Вона сказала:

— Пригадуєш, у нашому лісі — як там моторошно було. Мені здавалось, що в ньому повно страхіть і що кінця йому немає. А тут чудово. Почуваєш пестощі в повітрі й