Читати книгу - "Непрохані"

Тодд іще деякий час спостерігав за вулицею, побоюючись, що дівчинка повернеться. Чого він боявся — сказати було важко. Та її остання репліка… Від дитини таке мало б звучати сміховинно, але той тон нагадав йому про дещо. Власне, про декого.

Безглуздий збіг і нічого більше. То його мозок з’єднав не пов’язані між собою точки в часі й просторі. На нього тиснули всі ті роки — це Крейн уже зрозумів і так. Треба було якось підмолодитися. Він спробував пригадати, яка зовні ота Дженні на ресепшені, а коли не зміг, то навіть відчув занепокоєння. Але про те можна подумати пізніше. За келихом чогось спиртного.

Його думки поверталися на звичні рейки, робота виконувалася, і поступово Тодд знову почав почуватися собою.

Будинок Андерсонів стояв на Федеральній вулиці поблизу Бродвей-авеню, з краєвидом на бухту Еліот. Авеню була справжньою артерією міста — широка й довга вулиця з рядами офісних споруд, банків з червоної цегли й численних кав’ярень. Американці взагалі люблять каву, але для жителів північного заходу то якась манія. Дивно, як її ще банкомати не наливають. Федеральна вулиця була тихіша, затінена осінніми жовто-мідяними деревами. Максимальна допустима швидкість тут була всього сорок кілометрів на годину, бо тут справді гуляли. Живоплоти навколо будинків були охайно підстрижені, паркани — пофарбовані, й не сто років тому. Більшість будинків були невеличкі, а машини біля них натякали своїм виглядом, що не треба великих статків, аби жити у цьому приємному місці.

Власне дім стояв неподалік перехрестя. Знадвору особливих пошкоджень від вогню не проглядалося, хоча вікна на першому поверсі були затулені щитами. Я піднявся сходами на невелику веранду, як і личить людині, яка має повне право входити у чийсь дім. Двері були заклеєні поліцейською плівкою, та я мав чим її позбутися і мав чим відчинити замок. Більшість копів уміють заходити в замкнені приміщення, а я це вмію трішки краще за більшість.

Ступивши в темне приміщення, пропахле димом, я зачинив по собі двері.

Кілька хвилин стояв непорушно, даючи очам звикнути до мороку. Зі щілин у щитах на вікнах проливалося надто мало світла, щоб розігнати його. Збоку від дверей я намацав вимикач, і спалахнуло світло. Напевно, рахунок сплачувався автоматично, незважаючи на те, що хазяїн невідомо де.

Найперше я пішов нагору. Ознак пожежі, окрім запаху й темних плям на стінах, там майже не виявилося. В будинку було дві спальні, ванна кімната, комора та чийсь кабінет. Люк у стелі холу вів на горище, присипане густим шаром пилу. Я швидко оглянув спальні, позазиравши у шухляди й шафи, потім продивився класичні схованки у ванній кімнаті. Нічого, крім ознак того, що тут мешкала пара середніх літ із сином-підлітком. Жодних ознак, що в будинку була зброя — ні сейфа, ні чохлів, ні коробки з гільзами.

Потім я повернуся вниз і, спинившись на останніх сходинках, оглянув вітальню. Повітря висіло непорушно, і звідси було добре видно, де саме загинув Джошуа Андерсон: кривава пляма на закопченій стіні, обвуглена чорна пляма на килимі. Я обійшов кімнату, нічого особливого не шукаючи. Важко було сказати, наскільки багато всього посунули після того, яка поліція склала протокол і все сфотографувала. Проте я вже більш-менш зрозумів, що тут сталося, бо бачив таке багато разів.

Я зазирнув до кухні, потім перетнув хол і знайшов меншу кімнату зі ще одним телевізором, ігровою установкою та полицями дисків і книжок. Серед останніх були головно романи Кінга, Кунца та Райс у м’яких палітурках і посібники й журнали з фізики. Вочевидь, це все належало Віллу Андерсону. Кілька томів мене здивували — книги Кремо, Корліса й Генкока, теоретиків альтернативної археології,— але не настільки, щоб обшукати кімнатку ретельніше.

Біля кухонних дверей були ще одні, вужчі. За ними збігали вниз, у підвал, хисткі східці. На підлозі я виявив дріт, який багато що пояснив про пожежу в цьому будинку. Підлогу густо устеляли почорнілі папери, які спочатку горіли, а потім мокли. Під стіною лежали рештки верстака. Серед іншого мотлоху вирізнялися інструменти й електросхеми, а також кілька металевих ящиків для паперів, перекинутих набік. Тут не просто щось шукали. Тут ніби бомбу підірвали.

Іноді прийти на місце злочину дуже важливо, бо інакше не зрозуміти, що там сталося. У звичному оточенні люди роблять дуже дивні речі, які здаються абсурдними поза тим оточенням. Та коли в те оточення вторгається непроханий гість, це помітно, ніби щось пошкоджується десь на найглибшому рівні. Дім змінюється.

Я витяг з кишені телефон, зробив фото і пішов.

На вулиці я побачив, що з дверей сусіднього будинку за мною спостерігає чоловік. Я миттю змінив курс і наблизився до нього.

— Вам можна заходити у той будинок? — спитав він.

— Так. Ви тут живете?

Чоловік кивнув. Йому було трохи за п’ятдесят. Сиве волосся, лисина, сумирний погляд людини, яка спостерігає, думає і тим задоволена.

— Страшна річ трапилася.

— До чого це ви?

— Та вбивство оте.

— Думаєте, це Вілл скоїв?

Він розтулив рота, але нічого не сказав. Ясно було, що він хоче почути дещо від мене.

— Я от так не вважаю, — сказав я. — Думаю, до Джини і Джоша заходив хтось іще.

— Я нікого не бачив, — впевнено сказав чоловік. — І нічого не знаю, от чесно. Я… вони тут жили років десять. Я щодня їх бачив — поодинці, удвох, інколи всіх разом. Вітався і все таке. Менш ніж за тиждень до того, як воно все сталося, дні за два-три, я бачив, як